Наталя заціпеніла і з жахом уп’ялася в його гладке, непроникне обличчя: «Але ж я… Я ні про що таке й не підозрювала…» Адвокат перебив її, сухо посміхнувшись: «Голубонько! Вам і не слід було підозрювати. А тепер припиніть розводити сирість і вислухайте мене уважно…»
Їй було запропоновано не відкривати рота й у всьому погоджуватися зі старшим слідчим з економічних злочинів Фроловим. Фролов не звір, навпаки – людина з освітою, не дурний і не жадібний. Пом’якшувальні обставини знайдуться. Суд доведеться пережити, але адвокат постарається домогтися, аби засідання пройшло в закритому режимі. Особливої ганьби не буде. Наталя вийде на волю років за два – це максимум. Про її матір подбають.
«Я зрозуміло викладаю? – Холоднуваті очі адвоката випромінювали впевненість. – Ви ж не станете ускладнювати собі життя безглуздою впертістю, Наталіє Дмитрівно, так?»
Вона зрозуміла, потім все-таки запитала: «Чому я мушу вам вірити?» – «А вам нічого іншого й не лишається, – відповів він, знизуючи плечима. – Інакше доведеться терпіти набагато довше…»
Вона впокорилася, прийняла умови, однак підписати якісь папери, що їх в ту найпершу зустріч підсував адвокат, рішуче відмовилася, чим навіть викликала його повагу. Коли все закінчилося, вона постаралася забути їхні імена, обличчя й навіть ту тиху вуличку в центрі, де було відділення банку і куди вона з таким піднесенням поспішала щоранку…
Близько сьомої ранку, позіхаючи, Валентин вибрався з ліжка й подався в туалет. Наталя залишилася лежати, відвернувшись до стіни.
Ніхто б не повірив, але у свої двадцять п’ять вона лишалася незайманою. Не те щоб на неї не звертали уваги чоловіки. Просто не складалося. Наталя вважалася привабливою – висока, з вузькими стегнами, довгонога й тонкокоста шатенка з очима кольору недостиглих каштанів. Так коротко, під машинку, вона почала стригтися тільки в колонії.
Кавалер з’явився майже відразу, щойно вона ввійшла в коло нових службових обов’язків у банку. У відділенні він був менеджером зі зв’язків із віп-клієнтами, ходив гонорово, був старшим за неї років на п’ять і спочатку їй не сподобався. Однак цей Ігор так мило дбав про неї, так стримано й розумно поводився, так співпереживав, коли з нею скоїлося лихо, аж вона майже повірила, що в неї є справжній друг.
Кілька разів вони вечеряли в мексиканському ресторані, після чого Ігор відвозив її додому на своїй новенькій сріблястій «хонді». Він єдиний зі співробітників банку постійно був присутній на всіх засіданнях суду, не зводячи з неї сумного погляду й час від часу тривожним напівшепотом переговорюючись із адвокатом.
Ігор і був тим, хто зробив їй пропозицію, від якої, як то кажуть, складно відмовитися. Ішлося про послугу: чи не дозволить Наталя використовувати її рахунок у тому самому відділенні банку для переказування деяких сум.
– Звідки? – відразу запитала вона.
– З Пенсійного фонду, – була відповідь. – Зрозуміло, не за гарні очі. Твої – пів відсотка від кожної операції.
– І великі суми?
– Значні.– Ігор заклопотано зітхнув. – Бачиш, у нас вічна плутанина у відносинах з фондом. Сотні копійчаних доплат, особливо зараз, коли розміри пенсій постійно коригуються. Ми в такий спосіб розв’язуємо купу проблем.
– А це законно? – запитала вона.
– Що? – здивувався Ігор.
– Пів відсотка. Мої.
– Не сумнівайся, – сказав він. – І взагалі: ти в цій операції як бовван у преферансі…
Пізніше, розкладаючи по поличках клапті інформації, які спливли на суді, у переговорах з адвокатом і в показах свідків (які були на дев’ять десятих брехнею), вона здогадалася, звідки бралися гроші. Керівник мав доступ до «сплячих» рахунків – тих, яких ніхто не торкався по декілька років. Їх було багато, і з’ясовувати, де ці люди, живі вони чи на тому світі, ніхто не мав ані найменшого бажання. Навпаки. А технологія виявилась елементарною. Хтось із менеджерів верхньої ланки оформлював фіктивну вимогу з Пенсійного фонду на повернення нібито помилково перерахованих дрібних сум. Суми автоматично знімалися зі «сплячих» рахунків і направлялися до фонду. Там заздалегідь проплачений банком співробітник не підтверджував повернення і відправляв гроші назад. Але не на рахунки, з яких вони були зняті, а на Наталину картку. Звідти вони йшли в невідомому напрямку. Найімовірніше, на покупку цінних паперів, на позики, якісь гранти, короткострокові кредити. І тільки після цього поверталися до того, хто склав усю цю комбінацію, чистими, як дитяча сльоза. А найголовніше – все мало такий вигляд, наче вона сама все це й склала.