Утім, суду так і не вдалося довести, що ті вісімдесят мільйонів гривень, які встигли пройти через її рахунок до перевірки, принесли Наталі якусь вигоду. Зате пів відсотка – тут не посперечаєшся.
Ігор разів зо два написав їй у колонію. Коротко й ніжно. Вона прочитала, відчула фальш і не відповіла. Викреслила з пам’яті.
Повернувся Валентин, опустився на коліна на край ліжка й торкнувся холодними пальцями її стриженої потилиці. Тіло дівчини болісно напружилося під простирадлом. Вона повернула голову, і він нахилився поцілувати її в чоло – майже по-батьківськи.
Від нього пахло «Колгейтом», милом і нудотною туалетною водою. Уночі в них жодного сексу не було, але відбувалося щось таке, про що вона намагалася не згадувати.
Наталя подивилася Валентину в очі й запитала:
– Я можу піти звідси?
– Ні,– миттєво відповів він.
– Чому?
– А нема чого. Я зараз з’їжджу в Управління резерву, там маю справи. Поклопочусь і про твоє питання. Години за три повернуся, обговоримо решту…
– Що ж нам з тобою обговорювати? – поцікавилася вона.
– Ти за що відсиділа? – замість відповіді мовив Валентин, випростовуючись. – Ану розкажи дядькові. Те, що ти не Людмила, я вже знаю, а от твоя історія про поїзд, від якого ти нібито відстала, мені здалася туфтою відразу, як тільки я тебе роздивився.
– Ти й сам майстер казки складати. Як-от учора, – сказала вона з усмішкою. – Ніде я не сиділа.
– Годі, Наталко. Я хочу допомогти тобі влаштуватися на роботу. Ти мені дійсно подобаєшся.
– Звідки ти знаєш, як мене звати?
– Теж мені, таємниця природи. Зазирнув у твої документи ще в поїзді, поки ти бігала в туалет. Вони в тебе в наплічнику, у потаємній кишені.
– Повернув на місце, сподіваюся?
– Ображаєш, – обурився Валентин. – Я ж не кишеньковий злодій. То за що тебе закрили?
– Убила людину. Ненавмисне, – сказала вона, перехопивши його пильний погляд.
– Тоді тобі й правда нема куди йти, крім міліції. Ти піднаглядна?
– Слухай, може, досить? Що ти в усьому цьому розумієш? – спалахнула вона.
Валентин одягався без сором’язливості – міняв труси, натягав штани, пудрив пахви – наче вони й дійсно були близькими людьми.
– Усі вже розходяться, – нарешті діловито повідомив він. – Сестра втекла до восьмої в лікарню, племінниця через півгодини рушить на тренування. З нею, імовірно, піде й Сергій – він наче збирався до старих на дачу. Як устанеш – поїж і спокійно чекай на мене. Усе в холодильнику. Відпочивай поки, Наталко. Повернуся – пробіжимося по магазинах, ганчір’я прикупимо, а то ти схожа на опудало…
Вона ледь дочекалася, щоб Валентин нарешті забрався.
Як була, голяка, Наталя кинулася до дверей і опустила собачку замка. Метнулася до свого жалюгідного наплічничка, кинутого на підлогу під вікном.
Слава богу, документи, здохлий мобільник і жалюгідні рештки грошей виявилися на місці. Там само лежав старенький годинник, який вона зняла й сунула в кишеньку, коли вчора ходила митись. У справжній ванні, з гарячою водою, запашною піною, шампунями трьох сортів і м’яким рушником на додачу. Уперше по-справжньому за сімсот п’ятдесят днів і ночей.
Стрілки на годиннику показували восьму тридцять сім.
Валентин Смагін був єдиним чоловіком-провідником у тому потязі. Саме тому вона й вирішила звернутися до нього, хоча вагон був купейний.
Спочатку вона хотіла була їхати автобусом, але, як з’ясувалося, на автобус грошей у неї не вистачало. Вона й не знала, що всього за два роки квитки так подорожчали. Але навіть якби вона вийшла на трасу й проголосувала, за так ніхто б не повіз. Як же це вона так прорахувалася, що в результаті опинилася в цій глушині? І все тому, що замість грошей на дорогу в колонії їй видали папірець на безкоштовний проїзд до Полтави.