Вона знову переночувала в тому самому флігельку, на світанку скупалася в прохолодному озері. Навела блиск у домівці, а зранку в неділю заново перемила й перетерла порцеляну та кришталь, потім вирушила до столів під навісом.
Отут і виник цей Валентин…
Першою її думкою було: кинутись у флігель, за три хвилини зібрати сумку й мотати звідси. Хоч пішки. Плювати на ті гроші. Почне телефонувати Інна Семенівна, сказати: зуби розболілись. Але потім, трохи охолонувши, вона подумала: ну добре, а що, власне, може зробити цей тип? Чого вона так злякалася? З господинею було домовлено: щойно почнуть з’їжджатися гості, змінити комбінезон. Отже, йдемо перевдягатися. Тепер сукня в неї була: поступившись умовлянням Анюти, вона купила легку, дорогущу, і вона їй дуже личила. А до сукні плетені босоніжки – ще півсотні зелених.
Наталя вже заходила у флігель, коли з ґанку великого будинку її гукнула Інна Семенівна:
– Прошу вас, Наталю, сходіть, гляньте на Джульєтту. Щось вона мені сьогодні зранку не подобається. А я поки побуду з родичами Савелія Максимовича.
– Я збиралася…
– Встигнете, – відмахнулася господиня. – Це ненадовго, я тільки зварю каву.
Кошик із кішкою, що невдало розродилася, стояв у зимовому саду – заскленій галереї, прилеглій до тильного боку будинку. І там уже прогулювався Валентин, з виглядом оцінювача роздивляючись стелаж із орхідеями. Щойно Наталя ввійшла, він круто розвернувся.
– Привіт, – спокійно промовив він. – Не мене шукаєш, красуне?
Вигляд у нього був задоволений, і лише зухвало й насторожено примружені опуклі світлі очі виказували деяку напругу.
Вона промовчала.
– Ти як тут опинилася? – він загородив прохід, не даючи їй підійти до кошика, що стояв біля прочиненої фрамуги.
Довелося відповісти.
– Влаштувалася на роботу. Ану дай дорогу.
– Савелію Максимовичу відомо, хто ти така?
– А хто ти такий, полковникові відомо?
– Ти що маєш на увазі?
Він невловимо швидким рухом перехопив її руку й начебто обценьками стиснув зап’ясток.
– Відпусти! – сіпнулася Наталя.
– Е-е, ні, дорогенька, так діла не буде, – від його благодушності не лишилося й сліду. – Ти втекла, ми з тобою навіть не поговорили по-людськи. А тепер якісь натяки, ворожість… Я цього не люблю. – Він усе-таки випустив її руку й криво посміхнувся. – Увечері їдеш звідси з нами. Ти ж бо мені хто? Наречена!
– Ти хворий, – сказала Наталя. – Псих. Нікуди я з тобою не поїду. У мене домовленість із господарями.
– Переживуть. Поїдеш, аякже. Інакше я доповім братові, що в його домі перебуває злодійка та вбивця. Я бачив твої проїзні документи. Ти від кого ховаєшся? Мовчиш? То що, поїдеш?
– Так, – сказала вона, аби він відчепився.
Валентин зробив рух обійняти її, але відразу відсахнувся, почувши квапливі кроки, й швидко забрався. Наталя побігла до кішки, а вже за хвилину господиня стояла поруч.
– Ну що?
– Та спить вона. Начебто все нормально.
– Справді?
– Авжеж. Треба відчинити фрамугу ширше, і йдіть собі. Усе буде добре… Інно Семенівно, – раптом промовила Наталя ніяково, – може, я вже поїду? Що мені тут робити до самого вечора?
– Ні-ні, мені без вас ніяк! – злякалася господиня. – Що ви! І не думайте, дорога моя. Савелій вас відвезе…
У порожньому холі Наталя на мить затрималась. Вона всією шкірою відчувала, як у домі збирається напруга, наче перед грозою. Особливо там, на верхньому поверсі. «Дурниці, нерви», – спробувала вона заспокоїти себе. Просто поява Валентина сильно вибила її з колії.
У неї лишалася ще одна справа – перенести з сараю біля флігеля акуратно наколоті березові й букові дрова і скласти їх біля цегельного вогнища з ґраткою. Але це Наталя залишила на потім. Зазирнула до себе, натягла коротке платтячко, яке робило її ще тоншою, і все ще в кросівках на босу ногу вийшла, прихопивши дротяний кошик, що стояв у кутку.
Уже на порозі їй спало на думку начепити темні окуляри.
9
Враження від огляду особняка Смагіних у Марти лишилося змішане. Навіть якщо зробити знижку на те, що їй ніколи не випадало жити в по-справжньому великому будинку. Слово «будинок» для неї завжди означало щось на кшталт міської квартири.
Тому вона й запам’ятала все побачене з майже фотографічною виразністю. Унизу – хол з каміном і важкими шкіряними кріслами, у які, судячи з їхнього вигляду, ніхто ніколи не сідав. Сюди можна було ввійти прямо з нижньої заскленої тераси. Далі – високі двері ліворуч і праворуч, а в просторій ніші за каміном – нижні сходинки від сходів, що повзли нагору. Ліві двері вели в коридор, у кінці якого було щось на зразок оранжереї.