– Чудовий у тебе човен, – сказала вона Родіонові, коли той пішов за нею. Схоже, йому ця екскурсія вже набридла. Вона ткнула носаком кеда жовтий поплавець із написом за трафаретом «К-435». – А чому така назва?
– Реєстраційний номер. Назву ще не придумав.
– І мотор у цієї посудини є?
– Ще б пак! – він зістрибнув із кладки на палубу, та гучно відгукнулась. Катамаран хитнувся. – Тільки не бензиновий – такі на озері заборонені. Користуватися ним – простіше, ніж пилососом. Дивися…
Родіон показав, як запускається движок. Мотор тихенько запрацював, вода біля кладки скаламутилася.
– Хочеш, покатаємося?
Марта кивнула. Родіон почав був відв’язувати чалку, аж тут із глибини ділянки, через стрижений бордюр чагарників, вимогливо долинуло: «Ма-арто!.. Марто! Куди ти пропала?..»
Кликала мати.
Ну от: спека, якісь гості, байдужний Родька. Навіть скупатися не вийде. Що вона тут робить?
Ніде не було видно ані душі, тільки на майданчику перед гаражем стирчала чиясь машина – перлинно-сіра, мала, приземкувата.
Раптом Марта зупинилася як укопана. Коліна ослабнули, проте всередині все стислося в тугий вузол. На мить здалося: ще трохи – і вона вибухне.
– Агов, – гукнув Родіон, – ти чого?
– Родю… знаєш, ти йди. Я зараз дожену…
На низькій лаві біля декоративної водойми з червоними японськими коропами сидів Валентин, тримаючи на колінах дитину. Дівчинку років шести в строкатих штанцях-капрі й куцому топіку. Мабуть, приїхала з кимось із гостей. Здавалося, чоловік грається з нею, перебільшено лякаючись, що мала може впасти у воду. Та вперто тяглася, намагаючись кинути рибам крихти печива, але Валентин тримав міцно, погладжуючи по худенькій спинці, а його коліна тим часом ходили ходором, немов вони в парі грали «в конячки».
Але Марта, на відміну від усіх, точно знала: це аж ніяк не гра.
– Не товчись, непосидо, впадеш! – долинув голос, солодкий, вуркітливий, від звуку якого в неї тупо заболіла потилиця.
Марта ледь не задихнулася від безсилої ненависті. Це через нього, через оцього зовсім чужого, зайвого в їхній родині типа в ній оселилася мерзенна жаба сорому і страху.
Валентин раптом різко відкинув назад круглу, вже лисувату голову, наче побачив щось у гарячій синяві вгорі,– і різко втяг повітря крізь зуби. За мить обернувся – і помітив Марту.
Їхні погляди зустрілися.
«Сьогодні,– сказала вона собі.– Інакше мені не жити…»
10
Савелій Смагін так і не зумів подолати роздратування. Причина була одна – поява молодшого брата. Він дав себе вмовити, але хіба від цього щось змінилося?
Про те, що відбулося в інтернаті в містечку В’яземське, розташованому на півдорозі між Хабаровськом і Бікіном, не хотілося навіть згадувати.
А що він міг зробити: тільки-но справили весілля, треба було облаштовувати нову квартиру, плюс служба, відрядження, виїзди на полігони… Куди йому було запроторювати Валентина? Та й не назавжди ж – тільки на літо, на якісь три-чотири місяці… Правда, все-таки довелося залишити хлопця до весни, до кінця навчального року, щоб потім віддати у звичайну десятирічку у військовому містечку.
До весни, однак, хлопець не дотяг.
Савелій відвідував молодшого ледве не щонеділі, волікся з гостинцями за сотню кілометрів: дві години туди, дві – назад, доки не гримнув скандал. Чистий кримінал, хоча Валько мовчав до останнього, не було жодного натяку.
Усе відкрилося, коли директор інтернату одержав три проникні поранення заточкою в живіт. Хтивий недоумок вижив, прочухався й пішов під суд. Того хлопчину, який орудував заточкою, виправдали за всіма статтями, бо він дав свідчення: мовляв, директор до нього систематично чіплявся з відомо якими домаганнями, а з іншими учнями – їх виявилося зо два десятки – чинив розпусні дії. Так це тоді називалося. У списку «інших» було й прізвище Смагін.
У прокуратуру викликали й Савелія. На запитання слідчого він заявив, що ні про що ні сном ні духом, молодший брат ні на що не скаржився й жодного разу не згадував імені негідника. Те, що трапилося, – як грім з ясного неба.
А нутром він чув, що всі звинувачення – щира правда.
Постраждалі були сироти, безпомічні й безправні, заступитися не було кому, і справу швидко спустили на гальмах, директорові дали мінімум умовно, а на його місце в інтернат призначили літню жінку. Валентин повернувся додому. Поки тривало слідство, дружина обурювалася й вимагала, щоб чоловік подав заяву, але Савелій твердо сказав: не стану ганьбитися й кар’єру собі поганити не буду. Ти наших гарнізонних знаєш. Почнуть плескати на всіх перехрестях. Переживе пацан. І взагалі, може, нічого такого й не було…