– У чому річ?
Валентин прибрав руки за спину, усміхнувся:
– Я за тобою. Родіон твій при гостях… чи ні – здається, кудись поїхав. За стіл кличуть…
– Іду, – неохоче кинула вона й закрокувала попереду.
– Бачиш хатинку зліва? – тихцем, посміюючись, затяг Валентин з-за спини, пристосовуючись до кроку племінниці.
Марта не відгукнулася.
– Там – ла-азня! Не якась сільська, з кіптявою та старими віниками. У Савелія такого бути не може. Усе за наукою, повний комфорт… І місця повно… Може, зазирнемо туди, мишко, я тобі спинку потру? Мучиш дядька…
– Випив, так? – обернувшись, процідила Марта крізь зуби, уперше в житті звернувшись до Валентина на «ти».
Він одразу втішився:
– Молодець, дитино! Уся в матір. Але я от що тобі скажу: ніхто з вас не знає Валентина Смагіна. Не гнівайся, не гнівайся, я ж тебе люблю.
– Заткнися. Що ти до мене причепився?
– Я? Та боже борони… – Валентин зупинився, змахнув із чола піт. – Давай не сваритися, люба… От бісова спекота!..
Марта вже мовчки поспішала геть, і він якось раптом знітився, весь його кураж розвіявся. Пробурмотів крізь зуби: «Наче змовилися, с-суки… Де ж у них тут нужник, щоб йому?..»
Прикинув – і повільно побрів до входу на терасу.
Що вони могли знати про такі речі, як щільний потік зустрічного вітру, коли на повному ходу рвонеш, відімкнувши універсальним ключем, двері неробочого тамбура? А потяг несеться на повну, унизу м’ятою бляхою блищить річка, миготять ферми мосту, ділячи простір на косі трикутники, і на шостому прольоті, мало не під ногами, пролітає буда обхідника колій, яка раніше була яскраво-червона, а тепер пофарбована непомітною вохрою…
Провідниця Галина відкрила очі сліпому щеняті на те, про що він тільки здогадувався, коли вперше піднявся у вагон у твердому форменому кашкеті й ще нем’ятій уніформі. Вона навчила його двох речей: не боятися начальства і робити гроші. Технологія виявилася непроста, вимагала концентрації та ґрунтовного знання людської природи, тому в перші рік-два в нього теж траплялися «косяки» й пропажі.
Спочатку, звичайно, доводилося не розгинаючись фігачити у вагоні: мити, прибирати, чистити, взимку обколювати лід із колісних візків, мотатися як солоний заєць. Усі нічні зміни теж діставалися йому. Тому він передусім назбирав грошенят і знайшов спосіб закріпитися в резерві.
Допомогла засвоєна ще в дитбудинку навичка охоче й правдоподібно брехати про себе, вивертатись і говорити тільки те, що хочуть чути. Закріплення в резерві коштувало триста доларів плюс літрова пляшка «Генкі Баністер». Усе окупилося в першому ж рейсі. Однак для того, щоб працювати у вагоні наодинці, без напарника, довелося доплатити, а потім попрощатися з напарницею Галиною, яка наостанок обізвала його невдячною паскудою…
Але для нього це було принципово – він хотів бути головним, самостійно вирішувати, регулювати розмір відкатів, торгуватися й домовлятися з перевіряльниками: ревізорами, санслужбою, дорожніми ментами, а коли треба перетинати кордон – з митницею і погранцями. Він сам-один устигав готувати вагон до рейсу, збирати квитки, впарювати пасажирам постільну білизну й чайні набори, контролювати висадку-посадку, топити й багато що ще. Питання з прибиранням на маршруті вирішувалось автоматично: години за три до великої вузлової він саджав на першій-ліпшій стоянці якого-небудь бідолаху і не брав за проїзд. І той три години поспіль ретельно відчищав загиджені туалети, проходи й тамбури.
Грошей поки вистачало. Свої п’ятсот зелених за рейс він мав, плюс зарплата, мінус те, що доводилося віддавати нагору.
Звідки дохід? Найстабільніше – передачі й лівий вантаж. Передачі давали помітний прибуток тільки наприкінці дев’яностих. З товаром інакше. У ті часи, коли Валентин тільки починав, це були тюки, мішки, китайські картаті баули, якими забивали купе провідника, щитову, підпіл вагона, а іноді й тамбури. Усе це лізло в очі, доводилося собачитися з ревізорами, і ледь окупалося.
Згодом обсяги поменшали, човники порідшали, а доходи провідників зросли. Тепер на захід по магістралі йшли не лайняні пуховики та кросівки, а зовсім інший товар – дорогий, малогабаритний, небезпечний. Ікра амурської калуги й камчатської чавичі,– елітний продукт, дрібними партіями. Дефіцитні запчастини до авто рідких марок, тайваньські й корейські мікросхеми. Траплялися маралячі панти, якісь уссурійські корінці й навіть знаменита джамбульська ганжа. Її здавали в кілограмових пакетах на пероні в Барабинську двоє казахів у важких від бруду халатах, а в Нижньому приймала гламурна сива дама, обвішана платиновими цяцьками.