Ну й, звісно, «Китай» – по всьому маршруту. Ніхто не знав, звідки взялося це слівце, але означало воно особливий спосіб використання постільної білизни. У міру висадки пасажирів у провідника накопичувалася гора використаного. Звідти відбиралося відносно чисте, оббризкувалося з розпилювача теплою водою з додаванням засобу для прасування й акуратно складалося. Посидиш на стосі хвилин десять, і гаразд – не гірше, ніж із комплектування. Потім усе пакується в пластик і запаюється за допомогою дорожньої праски. Оце і є «Китай», його зазвичай впарюють пасажирам, які сідають уночі або на дрібних станціях.
Окремим рядком у перші роки йшов дохід, який забезпечив йому брат Савелій. У своєму новому житті Валентин бував у Бікіні нечасто, наїздами – на день-два. Повертався він туди з задоволенням, незважаючи на те, що стосунки з братом, і так непрості, відтоді, як він став провідником, ускладнились. Але незабаром налагодились.
Тепер раз на два тижні Савелій вручав молодшому невеликий пакет, запаяний у багатошарову плівку, яку не брав ніж, разом з інструкціями: куди, кому, що передати на словах, з ким зідзвонитись і як поводитись, якщо, не дай боже, облом. Про вміст не було ані слова, платив брат щедро, хоча загалом був скупий, що вже викликало підозри. Заради такого цілком варто було двічі на місяць зганяти з Хабаровська в Бікін. Ну й кілька днів пожити по-людськи.
Звідки ноги ростуть у цього добра, він незабаром дізнався. Навичка роботи з «Китаєм» стала в пригоді, і йому вдалось акуратно розкрити й заново запечатати один з пакетів Савелія. Вистачило одного погляду. Валентин злякався, та ще й вийшов прокол – братові доповіли про порушення цілісності пакування. Савелій осатанів, викликав його, побив і рубанув наостанок: «Вали звідси, якщо жити хочеш. І забудь, що ми є. Інакше згниєш на зоні. І на очі мені більше не трапляйся – ні тут, ні в Хабаровську. Їдь до Сашки, в Україну, – вона з тобою все життя цяцькалась. Прийме, дурна, не кліпнувши оком…»
Якийсь час він перебився в забльованій залізничній гуртязі, зробив кілька рейсів на своєму сорок третьому швидкому і врешті переконався: Савелій має рацію. Через далеке українське місто, де жила сестра, потоком ішли потяги на південь, набиті відпочивальниками, а він тепер знав ходи до будь-якого залізничного начальства. Скрізь те саме, робота знайдеться. І решта теж.
З тим і поїхав. Оселився в сестри, подав документи на зміну громадянства, влаштувався. А там уже була Марта…
І якби не ота клята помилка у швидкому Севастополь— Санкт-Петербург, про яку він досі навіть згадувати боявся, можна було би вважати, що життя ввійшло в колію. Якби його воля – стер би весь цей файл у пам’яті одним натисканням клавіші. Але що поробиш, якщо вагон – суверенна територія, а пасажир у ньому – звичайний безправний заручник. Коли потяг гримить і хилитається на стиках, немає там іншої влади й іншого закону, крім провідника. І цією владою можна розпорядитися по-різному…
От що йому треба – стоп-кран! Гальмо. І надійне прикриття: якщо вони хочуть, він буде таким як усі.
Валентин знову пошукав очима Наталю. Зафіксував її легку фігуру, що неквапливо віддалялася в напрямку великого будинку, але виразу обличчя не розгледів. «Наречена!» – він ледве стримав задоволену посмішку. Для цієї ролі вона годиться на всі сто.
11
Люди, що з’їхалися до Смагіних, мало цікавили Наталю. Рівно настільки, наскільки сама вона ставала об’єктом їхньої уваги. Тільки Валентина вона намагалася весь час тримати в полі зору.
Олександра, занурена у своє, її явно не впізнала. Федоров, здається, впізнав, здивувався, але, слава богу, не ставив дурних питань. А може, не повірив власним очам. Місце поруч із Мартою, де мав сидіти Родіон, було порожнє. Дівчинка вовтузилася, двічі впустила виделку, а коли Наталя принесла чисту, зауваживши мимохідь, що їжа на тарілці перед Мартою майже не торкнута, питально глянула спідлоба, але промовчала.
Весь цей час Наталі доводилося курсувати між будинком і навісом. Ювілейний конвеєр повз своєю чергою, і якби не духота, не змокла на спині сукня й не підбори, що застрявали в гравії, усе можна було б терпіти.
Савелій Максимович пошукав очима дружину, не знайшов, підвівся з місця й став пробиратися між кріслами до виходу з-під навісу. Він уже ґрунтовно прийняв, але тримався рівно, ставно, лише з налитого багрянцем обличчя не сходив упертий вираз, а кошлаті брови рухалися, сходячись і розходячись на переніссі, немов його розум працював над задачкою з дробами. Біля виходу він поманив до себе Наталю.