– Родинні? – пробурмотів Валентин і після паузи раптом запитав навздогін – сестра вже стояла у дверях: – А якщо я сам скажу дівчинці правду, як ти до цього поставишся?
Олександра круто обернулася.
– Не жартуй так, Валику, – неквапливо мовила вона. – Тільки я маю право все розповісти Марті. Я єдина, зарубай на носі. Ти мені життям зобов’язаний і ніколи не посмієш мене засмутити. Ми з тобою одне, і ближчого за тебе в мене нікого немає.
– Вибач, Сашо! – Валентин підхопився, відіпхнувши ногою стілець. – Щось на мене сьогодні найшло. Добре, дурницю впоров… – Він спідлоба поглянув на неї й винувато всміхнувся. – Нервуюсь, бачиш. Не хочеться знову на роботу запрягатись.
– Візьми себе в руки, – холодно сказала Олександра. – Відпочинь. Пообідаємо спокійно.
Вона безгучно причинила двері. Неділя й насправді не задалася.
Чоловіка, коли він повернувся, Олександра зустріла в якнайпохмурішому настрої – Федоров геть забув, що Валентин до середи в рейсі.
– Може, сходимо в кафе, вип’ємо винця? Такий дивовижно тихий вечір, – жваво запропонував він з порога.
– Щось не хочеться.
– Ти чимось засмучена, Сашо? Марта, по-моєму, геть забула про все. Така ж, як зазвичай. Але все одно я зранку збираюся по той замок…
– Зажди, не роззувайся, – сказала вона. – У тебе гроші з собою? Сходи, будь ласка, в магазин. Я не проти випити, але тільки вдома, удвох.
Він приніс пляшку горілки, томатний сік, мінеральну, оливки, свіжий білий хліб.
– Бенкет, одначе, – мовив Федоров, засовуючи пласку пляшку в морозильник і косячись: дружина зосереджено накривала на стіл. – Хто б міг подумати.
– Під час чуми, – посміхнулась Олександра. – Іди, мий руки, я тут сама впораюся.
Він повернувся й сів навпроти, присунув тарілку, поклав салату, відламав хрустку скоринку й зажував.
– Ну? – поквапила Олександра. – Ти такий голодний?
– Зараз. – Федоров ковтнув бульбашкової води з високого келиха, підвівся й витяг з холодильника запітнілу пляшку. Наповнив чарки: дружині по вінця, собі на дві третини. – За що п’ємо?
– Ні за що. Просто так. Ми з тобою давно не вечеряли вдвох.
– Правда. – Сергій махом спорожнив чарку і з апетитом накинувся на все, що було на столі.
Олександра пила дрібними пташиними ковтками доти, доки на очах у неї не виступили сльози. Федоров знав, що вона рідко п’яніє, обходиться невеликою кількістю спиртного. Сам він волів вино, і то далеко не будь-яке.
– Поїж, – сказав він дружині.– Годі курити.
– Сергію, – промовила вона, вперто клацаючи запальничкою і з шумом видихаючи дим, – мені нещодавно телефонував Савелій. Кликав на свій ювілей. Це восьмого, тобто через тиждень. Запрошені всі, крім Валентина… Ми не поїдемо.
– Ми? Тобто ти хочеш сказати, що це остаточно?
– Найпевніше. Я без Валентина туди ані ногою. Налий ще, будь ласка. І не дивися на мене, я не нап’юся. Немає приводу.
– Та все ж горілку треба закушувати, – посміхнувся Федоров. – Що за манера все ускладнювати, Сашо? Ось ти мені, будь ласка, поясни… – Він налив, узяв свою чарку й підняв. – Твоє здоров’я! Поясни, що за кішка між ними пробігла? І з якої речі Валентин звалився нам на голову?
Він дивився, як дружина цідить горілку, як зволожується й світлішає її погляд, як вона підхоплює з тарілки бутерброд і впинається в нього міцними зубами.
Нарешті Олександра торкнулася губ серветкою й заговорила:
– Не знаю. Може, Інна… Слухай, а якщо справді поговорити з нею, вона має вплив на чоловіка. Може, переконаємо Савелія не рубати з розмаху?
– То й поговори. Бо інакше все це матиме дивний вигляд. Савелію Максимовичу, якщо не помиляюся, шістдесят?
Олександра кивнула:
– Мені здалося, що це не формальне запрошення. Він розпитував про всіх, жартував. І тільки в самому кінці зненацька додав: «Тільки Валентина не надумай із собою тягти. Відразу викинь з голови. Я його не маю бажання бачити…»
– А це справді важливо, аби Валентин там був?
– Авжеж! Я хочу їх помирити. Іншої нагоди не буде… У Савелія характер, він і замолоду був крутий, але ж рідні брати! Коли він приїхав на похорон батька, хоч я що робила, хоч як опиралась, але однаково повернув усе по-своєму – відвіз брата в цю свою Тьмутаракань… А ми ж із Валентином жили душа в душу. Савелій міг і далі допомагати нам, проте сказав як відрізав: тобі треба закінчувати училище, виходити заміж і народжувати власних, а не облизувати оце сопливе щеня. Я з нього зроблю чоловіка… Слово в слово.
Вона відвела погляд і посміхнулася.