– Ні, тепер я розумію: там був прямий розрахунок. Він на ту пору підбивав клинці до Інни, а в тієї батько був важливим цабе й косо дивився на Савелія, який і там, я певен, примудрився показати свій норов. А тут – брат-підліток, серйозна відповідальність, забрати до себе, вивести в люди… Виглядає гідно й серйозно. Я ж у той Бікін потім їздила, вже після одруження Савелія. Валентин закінчував школу, дім – повний ущерть, щойно народився Родіон…
– Ну, хай так, – перебив Федоров. – Зрештою, яка різниця, що там між ними було. Припустімо, посварилися, не зійшлися поглядами. Молодший не захотів іти в училище, тягти армійську лямку, а старшого це зачепило. Але все ж таки поясни мені, Олександро, одну річ. Чому твій Савелій, знаючи, у яких умовах ми живемо, жодного разу не запропонував допомогти? Забезпечена людина. Дві машини, квартира в місті, заміський будинок, власний офіс, бізнес… Хіба він не міг оселити Валентина… скажімо, у своїй міській квартирі, яка цілий рік порожня? Та й добро було б під наглядом… Ми тут учотирьох тіснимося в малогабаритній «трьошке», і жодного виходу з цього не видно!
– Він пропонував, – глузливо промовила дружина. – Ми якось поговорили віч-на-віч. На ту пору він саме закінчував будівництво дому. Я зателефонувала після роботи й приїхала до нього в офіс. Думаєш, легко мені це далося? Якби не ти, я б і пальцем не поворухнула. І що? Виклала ситуацію, а він категорично: я Вальку на гарматний постріл до себе не підпущу. Хочете, каже, – роз’їдьтеся. Продайте це житло, а не вистачить грошей, я додам.
– А мені ж ти нічого не сказала!
– А навіщо? Нічого ж і не вийшло. Тож закриймо тему.
Федоров промовчав. Насправді, до нього це й не має прямого стосунку. До Валентина за ці роки він начебто звик, та й перетиналися вони нечасто, зайняті кожний своїм.
– Доп’ємо? – Федоров кивнув на напівпорожню пляшку.
– Мені годі… Я завтра на восьму.
– Знову відпустка в листопаді?
– Здається, цього року вийде раніше. Ще не знаю.
– Сашо, послухай…
– Ну? – Було видно, що вона вже повністю зосереджена на якійсь своїй, нікому не видимій проблемі, яку доки не розв’яже, не заспокоїться. – Чого тобі?
– Нічого…
– То допоможи прибрати зі столу, і ходімо спати.
Було близько пів на одинадцяту. Федоров збирався на балкон – постояти, подивитися на чужі вікна й викурити останню сигарету, поки дружина возиться у ванній. Але до цього зазирнув у кімнату Марти, торкнувся дверей.
Із замком буде морока – це ясно. Олександра під час ремонту наполягла, щоб двері були як двері, тому й вибрали світлий цільний дуб. Його нічим не взяти – тільки фрезою.
Він увімкнув світло та ввійшов.
У дочки панував безлад, як і має бути в її віці. Дружина вже тут побувала, відзначив Федоров. Наплічник порожній, брудні речі в пранні, а на ліжку дочки лежить комплект свіжої постільної білизни та два махрові рушники. Більший – для басейну. На письмовому столі купою звалені строкаті камінці й мушлі, погано відчищені від піску, блокнот, дрібні купюри, зім’ятий залізничний квиток, дешевенький дерев’яний браслетик, перстеник, подарований бабусею до тринадцятиріччя. Окремо – легенька позолочена медалька на щільній муаровій жовто-блакитній стрічці. Біля стільця сиротливо валявся догори підошвою Мартин капець.
Федоров пошукав поглядом другий. Не знайшов і став навкарачки, щоб понишпорити під ліжком. Рука намацала спочатку капець, а далі – кухонний ніж. Трохи запилюжений, середніх розмірів, з вузьким, добре відточеним лезом.
Ідучи, він клацнув вимикачем. Капці відніс у передпокій, а ніж вимив і повернув у шухляду. Потім задумливо викурив сигарету й протер паперовою серветкою попільницю. Умився й почистив зуби.
Олександра лежала під легким пледом, обличчям до стіни, нічник над її головою був погашений, з боку Федорова – ввімкнений. Коли він почав стягати джинси, дружина запитала:
– Ти чого блукаєш?
– Курив.
– Щось не можу заснути…
– Хочеш, я сам поговорю з твоїм братом?
– Із котрим? – зітхнула вона. – Ні. Я все вже вирішила… Ти збираєшся зранку по замок?
– Авжеж. – Федоров ліг поруч, натягнув плед до підборіддя й погасив нічник. Олександра присунулася ближче.
– Купи ще дещо, я залишу список на столі.
– Нема питань, – сказав він і обійняв дружину, щоб вона нарешті розслабилася й заснула.
3
Родіон мав важливу, з погляду Марти, позитивну рису – цілковиту відсутність подібності до Смагіних.
Він не був схожий ані на свого батька, ані на її матір, а вже про Валентина й казати годі. Сама вона була впевнена, що смагінська порода найповніше виявилася в ній, а Родіон – у матір, Інну Семенівну, тендітну, мініатюрну, з яскравими сіро-синіми очима й ще пишною гривою золотаво-пшеничного волосся. Батькові риси, проте, були наявні. Кругле важкувате підборіддя, великий рот, тверда кучерявість коротко обстриженого, але по-материному світлого волосся, зріст, нарешті. Їй подобалося, як він по-старомодному стриманий і ввічливий з малознайомими людьми. Як ретельно дякує за обід, підводячись із-за столу. Як жаліє тварин і не терпить хамства.