– Стривай! А де тепер ці твої баба й дід?
– Померли. Обоє. Дід зламав шийку стегна, спіткнувшись на городі, а через тиждень – інсульт. Бабусю мама забрала до нас, але вона й року не прожила. Вони все залишили моїй матері, і батько перед від’їздом продавав якісь шевйотові відрізи, шуби, посуд, меблі, генеральську чорну «волгу». Навіть вівчарку дідову продав – тому-таки корейцеві.
– Уміє твій батько торгувати!
– Не тягти ж із собою, а кинути шкода.
– А як ви там жили?
– Ну як живуть у військових містечках? Найбільше мені подобалася природа. Тільки занадто сиро, коли починаються мусонні дощі. Сопки, вкриті кедрівником, а при підніжжі натуральні джунглі – усе перемішане й заплутане ліанами, лимонником і диким виноградом. Зате взимку, особливо в передгір’ях, снігу по шию…
– Чому ви звідти поїхали? – Марта допила сік і тепер нетерпляче чекала, поки Родіон покінчить зі своїм і вони нарешті заберуться звідси. До того ж страх як хотілося до туалету.
– Я навідріз відмовився вступати у військове училище. Коли перейшов у випускний клас, восени мали з батьком круту розмову. Він хотів, щоб я їхав до Хабаровська, де в нього був якийсь кореш, майор Фрумкін. А я заявив, що хочу стати хірургом, почну готуватися до медичного. Мене віддали в школу на рік пізніше, я йшов на медаль, і батьки носилися зі мною як з писаною торбою… Мама втрутилася. Ми того вечора так репетували, що побудили сусідів. Він же нікого не чує, крім себе. Зійшлися на тому, що до весни вирішимо, де мені вчитись. А місяці за два закрутилась інша історія. Померла бабуся, у батька почалися неприємності на службі… Коротше, він подав рапорт, і ми рушили сюди. Він чомусь категорично відмовився залишатися в Росії, і мама поступилася. Дочекалися, доки я складу випускні й одержу своє липове срібло, а через день після випускного ми розпрощалися з Бікіном… Уже в потязі батько заявив, що вони з матір’ю вважають: краще б мені стати економістом-міжнародником. І знаєш, вони так дістали мене за цей рік своїми нервами й страхами, що я погодився. Тільки взяв з них слово, що більше не сунутимуть носа у моє особисте життя.
– І як, тримають? – Марта підвелася.
– Загалом так. Ти куди це?
– Усе тобі треба знати. Чекай на мене в машині.
Коли вона повернулася, Родіон стояв біля входу в кафе, жваво розмовляючи з якимось хлопцем. У хлопця в руці був плаский рудий кейс, а сірий піджак прим’ятий на спині.
Марта відразу залізла в салон – двері «рено» були відчинені. Минуло ще хвилин п’ять, і Родіон упав поруч.
– Це Денис, – сказав він, – мій однокурсник. Працює в банку. То що? Додому чи просто покатаємося?
Вона не встигла відповісти, як подав голос його мобільний. Родіон саме здавав задом, і Марта простягла йому сірий айфон, мигцем прочитавши на дисплеї: «Батько».
– Савелій Максимович.
– Скинь, – звелів він. – Знову в нього горить. Я пізніше передзвоню.
Однак вийшло по-іншому.
За кілька хвилин айфон знову наполегливо задзеленчав. Родіон притиснув його плечем до вуха, лишивши руки на кермі. Марта відкинулася на підголівник і заплющила очі – пластик легко холодив стрижену потилицю.
Нічого в неї не виходить. Ще вночі на дачі вона вирішила, що все розповість Родіонові, бо, правду кажучи, більше немає кому. Їй потрібна порада – що з цим робити. Або хоч підтримка.
Навіть уявити не можна, що вона оце все викладе матері. Як пізньої ночі напередодні її від’їзду до Запоріжжя розплющила очі від раптового нападу жаху. Над нею нависала темна фігура Валентина, а його рука шарила у вирізі її ситцевої піжами. Марта, хоч і спросоння, відразу його впізнала: ці гидкі бермуди в синій горошок ні з чим не сплутаєш. Валентин походжав у них удома відтоді, як встановилася спека.
«Тихіше, тихіше, дитинко, – прошипів цей вилупок, – ти так кричала вві сні, що розбудила дядька…»
«Пішов ти… – вона виплюнула брудну лайку. – Забери руки, недоумку! Я зараз матір покличу!..»
«А її немає вдома. Терміново викликали в лікарню. Ти, лапо, вже спала. А тато пішов проводжати і десь застряг… Я тільки ковдрочку поправити…»