— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла я. — Він сказав… він назвав мене відьмою. Ви зробили з мене відьму.
Дракон пирхнув.
— Якби я вмів робити відьом, я б точно не обрав як матеріал придуркувату селянку. Я нічого з тобою не зробив — лише спробував убити кілька нещасних примов у твій майже непроникний череп, — він насилу піднявся з ліжка, засичавши від утоми, подібно до того, як я мучилася протягом тих жахливих тижнів, доки він…
Доки він навчав мене чародійства. Досі не вставши з колін, я підняла на нього очі, ошелешена, та все ж мимоволі починаючи вірити.
— Але навіщо вам тоді мене вчити?
— Я був би дуже радий залишити тебе гнити у твоєму крихітному сільці, та вибір у мене був до болю обмежений, — побачивши мій невиразний погляд, він спохмурнів. — Тих, хто має дар, потрібно навчати: цього вимагає королівський закон. Хай там як, я був би недоумком, якби лишив тебе там, наче достиглу сливу, поки що-небудь не вилізло б із Пущі та не з’їло б тебе, а тоді не обернулося б на дійсно надзвичайний жах.
Я вражено відсахнулася від цієї думки, а він тим часом повернув нахмурене обличчя до принца, який щойно трохи застогнав і поворухнувся уві сні: почав прокидатися, піднявши нетверду руку, аби потерти собі обличчя. Я сяк-так звелася на ноги та сторожко відійшла від ліжка, наблизившись до Дракона.
— Ось, — промовив Дракон. — Калікуал. Це краще, ніж бити коханців до непритомності.
Він очікувально глянув на мене. Я витріщилася на нього, тоді на принца, який поволі оживав, а тоді знову на нього.
— Якби я не була відьмою, — сказала я, — якби я не була відьмою, чи дозволили б ви мені… чи могла б я поїхати додому? Хіба ви не могли б забрати це з мене?
Він мовчав. Я вже звикла до суперечливості його чаклунського обличчя, молодого та старого водночас. Попри всі свої роки, він мав складки лише біля кутиків очей, одну-єдину зморшку між бровами, гострі мімічні зморшки довкола рота — і більше нічого. Він рухався як молодий, а якщо люди з віком м’якшають або добрішають, то з ним цього явно не сталося. Та зараз його очі на мить стали відверто старими й дуже дивними.
— Ні, — сказав він, і я йому повірила.
Далі він оговтався і показав пальцем; я повернулася й побачила, як принц підіймається на лікоть і кліпає на нас обох, досі оторопілий, нічого не знаючи, та в мене на очах на його обличчя повернулася іскра впізнавання — він згадав мене. Я прошепотіла:
— Калікуал.
З мене щедро полилася сила. Принц Марек упав назад на подушки, знову заплющивши очі й заснувши. Я непевним кроком підійшла до стіни та сповзла по ній на підлогу. Різницький ніж і досі був там, лежав на підлозі там, де впав. Я підняла його та врешті скористалася ним, аби прорізати сукню й мережива свого корсета. Моя сукня розкраялася збоку до самого стегна, та я принаймні змогла дихати.
Якусь мить я лежала не розплющуючи очей, притулившись до стіни. Потім підняла очі на Дракона, який відвернувся, не терплячи моєї втоми; він роздратовано дивився на принца.
— Хіба його люди не питатимуть про нього вранці? — сказала я.
— Ти що, гадала, ніби нескінченно довго триматимеш принца Марека під замком у міцному сні в моїй вежі? — кинув Дракон через плече.
— Але все ж таки, коли він прокинеться… — почала було я, а за мить спитала: — Чи не могли б ви… Ви можете змусити його забути?
— О, звісно, — промовив Дракон. — Він не помітить зовсім нічого дивного, якщо прокинеться зі страшним головним болем і величезним провалом у пам’яті на додачу.
— А якби… — я насилу звелася на ноги знову, досі стискаючи ніж, — а якби він згадав щось інше? Як просто пішов спати до власної кімнати…
— Постарайся не бути дурною, — сказав Дракон. — Ти заявила, що його не зваблювала, тож він піднявся сюди з власної волі. Коли з’явилася ця воля? Лише сьогодні ввечері, коли він уже лежав у ліжку? Чи він думав про це дорогою: тепла постіль, ласкаві руки — так, я усвідомлюю, що твої руки були не такими, ти надала достатньо доказів на користь протилежного, — гарикнув він, коли я була готова запротестувати. — Можливо, він збирався це зробити ще до того, як поїхав: спланував образу заздалегідь.
Я згадала, як принц говорив про те, як «зазвичай міркує» Дракон, — ніби він подумав про це заздалегідь, ніби мало не спланував це.
— Образити вас? — перепитала я.
— Він думає, ніби я забираю жінок, аби змушувати їх торгувати собою для мене, — сказав Дракон. — Так думає більшість отих придворних: вони б самі вчинили так само, якби мали можливість. Тож, гадаю, він вважав, ніби так наставить мені роги. Він був би надзвичайно радий розповісти про це всьому двору, не сумніваюся. Саме таким переймаються магнати, вбиваючи свій час.