— Хочеш сказати мені, що тебе хвилює його думка про тебе? — поцікавився Дракон, звівши брову.
— Якщо він думатиме, ніби я переспала з ним, що не дасть йому… не дасть йому захотіти цього знову?! — промовила я.
Дракон зневажливо махнув рукою.
— Я зроблю цей спогад неприємним — самі лікті та пронизливе дівоче хихотіння, ніби все швидко закінчилося. Чи ти маєш кращі ідеї? — в’їдливо додав він. — Можливо, тобі б більше хотілося, щоб він прокинувся, пам’ятаючи, що ти з усієї сили намагалася його вбити?
Тож наступного ранку мені довелося пережити дещо надзвичайно паскудне — побачити, як принц Марек зупиняється за дверима вежі, піднімає очі на моє вікно та посилає мені бадьорий і легковажний повітряний поцілунок. Я дивилася лише для того, аби впевнитися, що він і справді їде; мені знадобилися майже всі залишки моєї обачності, аби не кинути що-небудь йому на голову, і я кажу не про знак своєї прихильності.
Та Дракон остерігався недарма: навіть попри те, що у принца в голові був записаний такий зручний спогад, він завагався на сходинках карети та знову поглянув на мене, трохи насупившись, ніби його щось тривожило, а тоді вже нарешті пірнув досередини й дозволив повезти себе геть. Я стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як розсіюється курява від його карети на дорозі, аж поки вона дійсно не зникла за схилами, і лише тоді я відійшла та знову відчула, що в безпеці — абсурдне відчуття, якщо врахувати, що я була в зачарованій вежі з темним чаклуном, та й у мене самої під шкірою таїлися чари.
Я натягнула червонясто-брунатну із зеленим сукню й повільно спустилася сходами до бібліотеки. Дракон знову сів у своє крісло, поклавши собі на коліна розгорнуту книгу, і повернувся, щоб глянути на мене.
— Дуже добре, — промовив він, як завжди, кисло. — Сьогодні ми спробуємо…
— Зачекайте, — перебила я його, і він зупинився. — Ви можете мені сказати, як зробити з цього те, що я зможу носити?
— Якщо ти досі не осягнула «ванасталем», то я нічим не можу тобі допомогти, — різко заявив він. — Власне кажучи, я схильний думати, що ти — розумово неповноцінна.
— Ні! Я не хочу… цього заклинання, — сказала я, намагаючись навіть не вимовляти цього слова. — Я навіть поворухнутися не можу в якійсь із цих суконь, не можу зашнурувати її власноруч або щось прибрати…
— Чому б тобі просто не користатися примовами для прибирання? — поцікавився він. — Я навчив тебе щонайменше п’ятьох.
Я з усіх сил постаралася забути їх усі.
— Та я з щіткою менше втомлююся! — заявила я.
— Так, бачу, що ти готова покоптити небо, — роздратовано промовив він, але це ніяк не могло мене зачепити: будь-які чари — це вже достатньо кепсько, я геть не відчувала бажання бути видатною та могутньою відьмою. — Яке ж ти дивне створіння: хіба не всі селянські дівчата мріють про принців та бальні сукні? Тоді спробуй його погіршити.
— Що? — перепитала я.
— Опусти частину слова, — сказав він. — Проковтни його, промимри його, щось таке…
— Просто… будь-яку частину? — із сумнівом промовила я, та все ж спробувала: — Ваналем?
Коротше слово було приємнішим на смак — меншим і чомусь привітнішим, хоча це, можливо, була лише моя уява. Сукня здригнулась, і спідниці здулися довкола мене, перетворившись на гарний літник із нефарбованого льону, що закінчувався біля гомілки, а на ньому — проста брунатна сукня із зеленим поясом, щоб щільно її стягувати. Я радісно й глибоко вдихнула: більше мене не згинатиме додолу важкий тягар від плечей до кісточок, більше жодних задушливих корсетів, жодного довжелезного шлейфа — просто, зручно та легко. Навіть чари не висотували мене так жахливо. Я взагалі не почувалася втомленою.
— Якщо ти задоволена тим, як убралася… — промовив Дракон із відвертим сарказмом у голосі. Він витягнув руку та прикликав книжку, яка підлетіла з полиці. — Почнемо із силабічного складання.
Розділ 4
Хоч як мені не подобалося мати здатність до чарів, я була рада не боятися так сильно весь час. Але я була не найкращою ученицею: якщо я не просто забувала слова заклинань, яких він мене навчав, вони спотворювались у моїх вустах. Я ковтала, мимрила та змішувала їх, тож заклинання, що мало охайно виставити дюжину складників для пирога («Я, звісно, не намагаюся вчити тебе на зіллях», — ущипливо сказав він), натомість змішувало їх у тверду масу, яку не можна було навіть залишити мені на вечерю. Інше, яке мало хвацько загребти жар у каміні бібліотеки, де ми працювали, натомість ніби взагалі ніяк не подіяло, а тоді ми почули далеке та зловісне тріскотіння, побігли нагору й побачили, як із каміна в гостьовій кімнаті просто над нами вистрибує зеленкувате полум’я, а вишита запона на ліжку підіймається.