Коли я тільки прибула туди, там і гадки не мали, що зі мною робити. Я непевно увійшла до корчми, укрита плямами поту й замерзла водночас; у мене на голові скуйовдилось волосся, а вільні пасма коло мого обличчя, там, де виходило моє дихання, взялися інеєм. Там не було жодної знайомої мені людини. Бурмістра я впізнала, але ще не обмовилася з ним жодним словом. Мабуть, мене би просто прийняли за божевільну, але там був Борис — батько Марти, однієї з інших дівчат, які народилися того ж року, що й я. Він був на відборі. Він сказав:
— Це ж Драконова дівчина. Це донька Андрея.
Жодна з обраних дівчат ніколи не виходила з вежі, доки не спливали її десять років. Хоч яким розпачливим був сигнальний вогонь, вони, гадаю, спершу більше раділи б необхідності самотужки розбиратися з тим, що наслала Пуща, ніж тому, що до них раптово увірвалась я — безсумнівна проблема й непереконлива в ролі будь-якої підмоги.
Я розповіла їм, що Дракон поїхав до Жовтих Боліт, сказала, що мені потрібен хтось, хто відвіз би мене до Дверніка. Вони без радості повірили у перше; зробити ж друге, як я дуже швидко усвідомила, вони аж ніяк не збиралися, хоч що я говорила їм про уроки чародійства.
— Ти підеш і проведеш ніч у моєму домі, під опікою моєї дружини, — сказав бурмістр і відвернувся. — Данушку, їдь до Дверніка: люди там мають знати, що мусять триматися, хоч що там у них, а ми мусимо дізнатись, яка допомога їм потрібна. Пошлемо одного чоловіка в гори…
— Я не проводитиму ніч у вашому домі! — мовила я. — А якщо ви не візьмете мене, я піду пішки — усе одно прибуду швидше, ніж будь-яка інша підмога!
— Досить! — гарикнув на мене бурмістр. — Послухай, дурна ти дитино…
Звісно, вони боялися. Вони гадали, що я втекла, що я просто намагалася дістатися додому. Вони не хотіли слухати, як я благаю їх допомогти мені. Гадаю, особливо через те, що їм було соромно взагалі віддавати дівчину Драконові; вони знали, що це неправильно, та все одно це робили, тому що не мали вибору й це було недостатньо жахливо, щоб довести їх до повстання.
Я глибоко вдихнула та знову скористалася своєю зброєю — «ванасталем». Гадаю, Дракон був би майже задоволений мною, бо кожен склад був вимовлений з гостротою щойно заточеного клинка. Вони позадкували геть від мене, щойно довкола мене закрутилися чари, такі яскраві, що порівняно з ними потьмянів навіть камін. Коли вони розвіялись, я була на кілька дюймів вищою та сміховинно величною у придворних чобітках на підборах і вбранні королеви в жалобі — літнику з чорного оксамиту, облямованого чорним мереживом і вишитого маленькими чорними перлами, що різко виділявся на тлі моєї шкіри, яка півроку не бачила сонця; пишні рукави довкола моїх рук охоплювали золоті стрічки. А на літнику був іще чудніший блискучий кожух із золотого й червоного шовку, оздоблений довкола шиї чорним хутром і перехоплений золотим поясом на талії. Моє волосся було зібране в сітку із золотого шнура та маленьких твердих коштовних камінців.
— Я не дурна, та й не брехуха, — сказала я, — а якщо я й не можу нічим зарадити, я принаймні можу щось зробити. Знайдіть мені воза!
Розділ 5
Звісно, пішло на користь те, що ніхто з них не знав, що це заклинання було простою примовою та що ніхто з них не бачив багато чарів. Я їх не просвітила. Вони запрягли чотирьох коней у найлегші сани, які мали, та помчали мене добре второваною річковою дорогою в моїх дурнуватих (але теплих!) шатах. Поїздка була швидкою та незручною — тривожним польотом крижаною дорогою, але не була достатньо швидкою чи незручною, щоб я не замислювалася про те, як мало в мене надії зробити щось, окрім того, щоб умерти, до того ж геть безглуздо.
Борис запропонував повезти мене; таке почуття провини я розуміла без жодного слова. Взяли мене — не його дівчинку, не його доньку. Вона перебувала в безпеці вдома, можливо, була посватана або вже й заручена. А мене взяли менш ніж чотири місяці тому, і ось вона, я — вже невпізнанна.
— Ви знаєте, що сталось у Дверніку? — запитала його я, скрутившись калачиком ззаду під горою ковдр.
— Ні, поки що жодної звістки, — відповів він через плече. — Сигнальні вогні лише щойно запалили. Вершник буде на дорозі, якщо… — він зупинився. Він хотів був сказати: «Якщо було кого послати верхи». — Гадаю, ми зустрінемося з ним на півдорозі, — закінчив він натомість.
З важкими кіньми мого батька та його великим возом улітку до Дверніка від Ольшанки треба було їхати цілий довгий день із перервою опівдні. Але дорога посеред зими була вимощена снігом завглибшки у фут, майже затверділим від морозу та трішки припорошеним зверху; погода ж була ясна, а на конях були тверді підкови для льоду. Ми все летіли крізь ніч, і за кілька годин до світанку ми змінили коней у селі Вьосна, не зупинившись як слід: я навіть не вилізла із санчат. Там не ставили запитань. Борис лише сказав: «Ми їдемо до Дверніка», — і на мене поглянули з інтересом і цікавістю, але без жодного сумніву і, звісно, геть не впізнаючи. Доки запрягали свіжих коней, жінка конюха вийшла до мене зі свіжим м’ясним пирогом і склянкою гарячого вина, щільно загорнувшись у товстий хутряний плащ.