Деякі жінки вже рубали землю, тут, біля загонів, переважно не засніжену, відгортаючи мертву сплутану траву. Данка наглядала за роботою; вона жестом прикликала мого батька, і наші коні, наблизившись і внюхавши у вітрі заразу, неспокійно запирхали.
— Гаразд, — промовила вона. — Ми будемо готові до опівдня. Перекинемо до них дрова та сіно, а тоді запалимо смолоскипи зіллям і закинемо їх усередину. Збережи його якомога більше на той випадок, якщо нам доведеться спробувати вдруге, — додала вона для мене. Я кивнула.
З’являлися нові руки — люди завчасно прокидалися, аби допомогти в останньому великому зусиллі. Усі знали, що худоба спробує загасити пожежу, коли запалає; усі, хто міг тримати бодай палицю, зайняли місце в шерензі, яка мала її стримати. Інші заходилися перекидати до загону оберемки сіна, зірвавши зв’язки, щоб вони розліталися під час приземлення, а мої брати почали закидати в’язанки дров. Я з тривогою стояла поруч із Данкою, тримаючи флакон і відчуваючи, як у ньому крутяться та печуть мені пальці чари, пульсуючи так, ніби вони знали: скоро їх випустять робити своє діло. Нарешті Данка вдовольнилася приготуваннями та простягнула мені першу зв’язку, яку слід було запалити, — довге сухе поліно, розрубане навпіл посередині, із запхнутими всередину щілини гілочками та сіном, які також оперізували її.
Вогнесерце спробувало з ревом піднятися та вирватися з флакона, щойно я зірвала печатку: виявилося, що потрібно втримувати корок. Зілля невдоволено відступило, а я вихопила корок і вилила краплю — крихітну, зовсім незначну крапельку — на самісінький кінчик поліна. Поліно зайнялося так швидко, що в Данки була хіба мить на те, щоб поспіхом закинути його через загороду, а опісля вона повернулася та, скривившись, запхала руку у сніговий замет: пальці в неї вже вкрилися пухирями та почервоніли. Я була зайнята тим, що запихала корок назад, а коли я підняла очі, півзагону вже було охоплено полум’ям і худоба несамовито ревла.
Нас усіх вразила лють чарів, хоча всі ми чули оповідки про вогнесерце: воно фігурувало в численних баладах про війну та облогу, а ще в оповідках про своє створення, про те, що на один-єдиний флакон потрібна була тисяча фунтів золота та його мав варити в казанах із чистого каменю неперевершено вправний чаклун. Я постаралася нікому не говорити, що не мала дозволу брати зілля з вежі: якщо Дракон уже буде на когось злитися, то я хотіла, щоб він злився лише на мене.
Та чути про нього оповідки — це не те ж саме, що бачити його в себе перед носом. Ми були непідготовлені, а недужа худоба вже впала в нестяму. Десять корів зібралися докупи та посунули на задню стіну, б’ючи по ній і незважаючи на те, що на них чекають кілки та гострі леза. А ми всі страшенно боялися скривавитися чи дістати укус, ба навіть торкнутися до них — зло Пущі могло розповсюджуватися дуже легко. Жменька оборонців відступила, а Данка люто кричала; тим часом огорожа почала піддаватися.
Дракон, постійно працюючи, із похмурою рішучістю навчив мене кількох невеличких заклинань для штопання, лагодження та ремонту, жодне з яких я не вміла вимовляти дуже добре. Відчай змусив мене спробувати: я видерлася на батькові порожні сани, показала на огорожу та промовила:
— Паран ківіташ фарантем, паран паран ківітам! — я десь пропустила склад, я це знала, та, напевно, була зовсім близько: найбільший засув, розколовшись, заскочив назад цілим, і з нього раптом полізли гілочки зі свіжим листям, а старі залізні поперечини випрямилися.
Стара Ганка, єдина, хто встояв («Я надто сердита, щоб умирати», — сказала вона після цього, відмовляючись від визнання своєї сміливості), тримала лише уламок від кочерги, голівка якої вже відламалася та застрягла між рогами одного з волів. Її куца палиця перетворилася на довгий загострений стержень з яскравого металу, і вона негайно штрикнула ним корову, що налягала на огорожу, просто у відкриту ревучу пащу. Спис ішов і йшов крізь неї та вийшов із черепа корови, і величезна тварина важко впала на огорожу і звалилася на землю мертвою, не даючи іншим кинутися на неї.
Ця частина бою виявилася найгіршою. Деінде ми стримували її ще кілька хвилин, і завдання полегшилося: тепер вона вся вже була у вогні, і підіймався жахливий сморід, від якого крутило в животі. Від панічного жаху істоти втратили свою хитрість і знову стали просто тваринами, марно кидаючись на стіни огорожі та одна на одну, поки вогонь їх нарешті не здолав. Я ще двічі скористалася заклинанням для лагодження й наприкінці валилася на Касю, яка залізла до воза, щоб мене підтримувати. Старші діти бігали повсюди задихані з відрами наполовину розтопленого снігу, щоб загасити будь-які іскри, які падали на землю. Усі до останнього чоловіки та жінки трудилися своєю зброєю до виснаження; їхні обличчя почервоніли та спітніли від жару, спини мерзли на холодному повітрі, але разом ми утримали тварин у загоні, і не розповсюдився ні вогонь, ні їхня зараза.