Кристина застогнала вголос і, зсунувшись уздовж одвірка, осіла на підлогу. Сльози пекли мої очі; я почувалася хворою та спустошеною від невдачі. Єжи знову страхітливо реготав і кидав ліжко вперед, грюкаючи важкими ніжками по дерев’яній підлозі: нічого не змінилося. Пуща перемогла. Зараза була надто сильною, просунулася надто далеко.
— Нєшко, — тихо, жалісно, запитливо промовила Кася. Я провела тильним боком долоні по носі, а тоді знову похмуро сягнула в торбу.
— Виведи Кристину з дому, — сказала я й зачекала, поки Кася не допомогла Кристині вийти; та тихенько квилила. Кася з тривогою востаннє глянула на мене, і я спробувала трохи їй усміхнутись, але не змогла змусити свої вуста працювати як треба.
Перш ніж наблизитися до ліжка, я зняла із сукні важку оксамитову верхню спідницю та обв’язала нею обличчя, по три та чотири рази закривши собі носа та рота — аж мало не задихнулася. Потім я глибоко вдихнула й затримала дихання, ламаючи печатку на сірому флаконі, який булькотів, і вилила трохи кам’яного чару на усміхнене, вишкірене обличчя Єжи.
Я запхала корок назад і відстрибнула якомога швидше. Він уже вдихнув: дим заповзав йому в ніздрі та в рот. Його обличчя набуло здивованого виразу, і ось його шкіра вже сірішає і твердне. Він замовк — його рот і очі застигли відкритими, тіло завмерло, руки не ворушилися. Сморід зарази вщухав. Камінь хвилею прокотився його тілом, а потім усе скінчилось, і я тремтіла від полегшення, змішаного з жахом: на ліжку лежала прив’язана статуя, статуя, яку вирізьбив би лише божевільний, з обличчям, перекошеним від нелюдської люті.
Я подбала про те, щоб пляшечка була знову щільно закрита, і повернула її в торбу, а тоді вже пішла й відчинила двері. Кася та Кристина стояли на подвір’ї, у снігу по кісточки. Кристинине обличчя було мокрим і безнадійним. Я впустила їх назад; Кристина пішла до вузького входу та витріщилася на статую в ліжку, що перебувала між життям і смертю.
— Він не відчуває болю, — сказала я. — Він не відчуває плину часу — обіцяю вам. А так, якщо Дракон таки знає спосіб вичистити заразу… — я поступово замовкла; Кристина вже мляво сіла у крісло, наче більше не могла витримувати власну вагу, та схилила голову. Я не знала напевно, чи справді зробила їй якусь ласку, а чи лише порятувала від болю саму себе. Я ніколи не чула про зцілення людини, одержимої так сильно, як Єжи. — Я не знаю, як його врятувати, — тихо сказала я. — Але… але, можливо, знатиме Дракон, як повернеться. Я подумала, що спробувати варто.
Принаймні в будинку тепер було тихо, жодного виття та смороду зарази. З обличчя Кристини зникла жахлива порожня відстороненість, ніби вона була неспроможна навіть думати, а за мить вона поклала руку собі на живіт і опустила на нього очі. Її строк був уже так близько, що я навіть трохи бачила крізь одяг, як ворушиться дитина. Жінка підняла на мене очі та запитала:
— Корови?
— Згоріли, — відповіла я, — усі, — і вона опустила голову: ні чоловіка, ні худоби, дитина на підході. Данка, звісно, спробує їй допомогти, але цей рік буде важким для всіх у селі. Я різко вимовила: — Маєте сукню, яку могли б віддати мені в обмін на оцю? — вона підняла на мене очі. — У цій я й кроку вже не можу ступити, — вона з великими сумнівами витягнула для мене стару полатану домоткану сукню та грубий вовняний плащ. Я радо покинула величезну оксамитово-шовково-мереживну одежину, зваливши її на купу поряд з її столом; вона вже точно була варта щонайменше корови, а молоко якийсь час коштуватиме у селі більше.
Коли ми з Касею врешті знову вийшли назовні, темніло. Багаття біля загонів палало й далі, здіймаючи велику помаранчеву заграву з іншого боку села. Усі будинки й досі були покинуті. Холодне повітря продиралося до мене крізь тонший одяг, а ще я змокла до нитки. Я вперто пленталася за Касею, яка розчищала для мене сніг і час від часу поверталася, щоб потримати мене за руку та якось підбадьорити. Мене гріла одна щасливіша думка: я не можу повернутися до вежі. Тож я піду додому до матері та лишатимуся там, доки по мене не повернеться Дракон; куди мені краще йти?
— Він буде щонайменше тиждень, — сказала я Касі, — і я йому, можливо, обридну, тож він дозволить мені лишитися, — цього я не мала казати навіть подумки. — Нікому не кажи, — поспіхом мовила я, а вона зупинилася, повернулася, охопила мене руками та міцно мене стиснула.
— Я була готова йти, — мовила вона. — Усі ці роки… я була готова проявити сміливість і піти, але коли він забрав тебе, не могла стерпіти. Здавалося, ніби все це було дарма, і все йде, як раніше, наче тебе тут ніколи не було… — вона зупинилася. Ми стояли там разом, тримаючись за руки, плачучи та всміхаючись одна одній водночас, а потім її обличчя змінилося; вона смикнула мене за руку й потягнула назад. Я повернулася.