Вони вийшли з лісів повільно, розміреним кроком, широко розставляючи лапи, щоб не ламаючи кірки на снігу. У наших лісах полювали вовки, швидкі, стрункі та сірі; вони забирали яку-небудь поранену вівцю, але тікали від наших мисливців. Це були не наші вовки. Їхні важкі спини у білому хутрі були мені по пояс, а з їхніх щелеп — величезних щелеп, повних зубів, які насувались один на одного, — звисали рожеві язики. Вони подивилися на нас — вони подивилися на мене — блідо-жовтими очима. Я згадала, що Кася говорила мені: першою захворіла худоба, яку покусали вовки.
Головний вовк був трохи меншим за інших. Він понюхав повітря в моєму напрямку, а тоді смикнув головою вбік, так і не звівши з мене очей. З-за дерев нечутно вийшли ще двоє. Зграя розосередилася, ніби він дав їй сигнал, розійшовшись по обидва боки від мене, аби перекрити мені шлях. Вони полювали; вони полювали на мене.
— Касю, — сказала я. — Касю, йди, негайно тікай, — а серце моє зупинялось. Я звільнила руку від її хватки та понишпорила в торбі. — Касю, йди! — крикнула я, а тоді витягла корок і вихлюпнула кам’яне зілля на головного вовка, коли він стрибнув.
Довкола нього здійнявся сірий туман, і біля моїх ніг каменем упала велика кам’яна статуя вовка; його оскалена пащека застигла, перш ніж ухопити мене за кісточку. Ще один вовк потрапив на край туману, і хвиля каменю повзла його тілом повільніше, а він якусь мить човгав по снігу передніми лапами, намагаючись утекти.
Кася не втекла. Вона схопила мене за руку й потягнула назад до найближчого будинку — будинку Еви. На знак протесту вовки жахливо завили в один голос, сторожко обнюхуючи дві статуї, а тоді один із них заскавчав, і вони стали в одну лінію. Затим вони помчали на нас.
Кася протягнула нас крізь ворота Евиного палісадника і грюкнула ними; вовки перескакували через паркан легко, наче стрибучі олені. Я не наважувалася лити вогнесерце без захисту від його розповсюдження після того, що побачила того дня: воно спалило б усе наше село, можливо, всю нашу долину і вже достоту нас двох. Натомість я витягнула невеличкий зелений флакон, сподіваючись достатньо відвернути увагу, щоб ми опинилися всередині будинку. «Від нього росте трава, — зневажливо пояснив Дракон, коли я спитала; його теплий здоровий колір здавався мені привітним на відміну від будь-якого іншого дивного холодного чару в його лабораторії. — А ще — надмірна кількість бур’янів; воно корисне лише тоді, як знадобилося начисто випалити поле». Я подумала, що можу скористатися ним після вогнесерця, щоб відновити нашу луку для випасу. Я рвучко відкрила корок тремтячими руками, і зілля пролилося мені на пальці; пахнуло воно чудово, гарно, чисто та свіжо, приємно липке, як потовчена соковита трава й листя навесні, і я вихлюпнула його з пригорщі на засніжений садок.
Вовки бігли на нас. Із мертвих овочевих грядок стрибучими зміями вивергнулись яскраво-зелені стеблини, кинулися на вовків, огортаючи їхні ноги товстими кільцями, та потягнули їх до землі за якихось кілька дюймів від нас. Раптом усе стало рости так, наче один рік увіпхнули в одну хвилину; на землі повсюди сходили боби, хміль і гарбузи, виростаючи безглуздо величезними. Вони загородили шлях до нас, тим часом як вовки кидалися на них, гризли та рвали їх. Стеблини росли далі ще більшими, і в них виростали колючки завбільшки з ножі. Одного вовка розчавило в зеленому вигині завтовшки з дерево, який усе набухав, а на іншого впав, розбившись, гарбуз, настільки важкий, що, репнувши, він придушив вовка до землі.
Поки я продавала витрішки, Кася потягнулася до мене, і ми подалися далі разом з нею. Парадні двері будинку не відчинялися, хоча Кася за них смикала. Ми звернули до невеличкої порожньої стайні, насправді всього-на-всього хлівчика для свиней, та ввірвалися досередини. Там не було жодних вил — їх забрали до загонів. Із предметів, схожих на зброю, лишилася тільки невелика сокира для рубання дров. Я у відчаї схопилася за неї, тим часом як Кася підперла двері. Решта вовків із боєм вирвалася з буйного саду, і вони знову йшли на нас. Вони ставали дибки та дряпали двері, клацали на них зубами, а тоді зловісно зупинилися. Ми почули, як вони рухаються, а тоді один з них завив по той бік хлівчика, за невеличким високим віконцем. Коли ми стривожено повернулися, троє з них плавно пройшли крізь нього, заскакуючи один за одним. Інші ж завили у відповідь по той бік дверей.