Оті перші кілька місяців після смерті Дейна були найжахливішими, Джастина постійно переборювала в собі палке бажання поїхати до Райнера, відчути його поруч тілесно й духовно, прекрасно знаючи, що так воно й буде, якщо вона схоче. Але вона не могла собі дозволити цього, поки його обличчя затьмарювало обличчя Дейна. Вона вчинила правильно, що порвала з ним, що відчайдушно намагалася затоптати у собі останні вогники своїх почуттів до нього. І з часом, коли здавалося, що Райнер більше ніколи не з’явиться в її житті, тіло Джастини впало в позбавлену хтивості апатію, а розум привчився не думати про секс.
Але тепер Рейн повернувся і забувати ставало дедалі важче, їй не терпілося спитати, чи пам’ятає він оті інакші стосунки — невже ж він про них забув? Ясна річ, сама вона давно з цим покінчила, але їй приємно було б знати, що йому це не вдалося, звісно, за тієї умови, коли йшлося саме про неї і лише про неї, а не якусь іншу жінку.
Марні мрії, плани на піску. Рейн аж ніяк не був схожий на чоловіка, що сохне через нерозділене кохання, ментально чи фізично, і він ніколи не висловлював ані найменшого бажання наново відкривати оту колишню фазу в їхньому житті. Вона була потрібна йому як друг, і він насолоджувався їхнім дружнім спілкуванням. От і прекрасно! Саме цього й вона хотіла. Та от тільки… Невже він і справді забув? Ні, це не можливо, нехай йому біс, якщо він і справді забув!
Того вечора образ леді Макбет, яку вона грала у цьому сезоні, несподівано набув оригінальної гостроти й жорстокості, непритаманних попереднім інтерпретаціям. Опісля вона погано спала, а наступного ранку отримала від матері листа, який її стривожив.
Матуся писала не часто, певно, то тривала розлука вплинула на них обох, а ті листи, які вона спромагалася написати, виходили якимись млявими. Цей же був іншим, у ньому відчувалося глухе старече бубоніння, підступна змореність і нудьга, які, мов вершечки айсберга, вистромили кілька характерних слів над поверхнею беззмістовності. Джастині цей лист не сподобався. Постаріла. Мама постаріла!
Що ж відбувалося на Дрогеді? Чи не намагалася мама приховати якусь серйозну біду? Може, бабуня захворіла? Вона вже три роки їх не бачила, а за три роки з ними могло трапитися все, що завгодно, навіть якщо з Джастиною О’Ніл за цей час не трапилося нічого. Те, що її власне життя перебувало в застої, не давало їй підстав вважати, що життя решти людей було таким самим, як і у неї.
Того вечора Джастина була у «відпустці»; їй залишалася всього одна вистава «Макбет». Денні години тягнулися нестерпно нудно, навіть думка про майбутню вечерю з Рейном не давала очікуваного задоволення від передчуття цієї події. їхня дружба була безглуздою, марною, статичною, казала вона собі, вбираючись у вечірнє плаття — у те помаранчеве, яке він терпіти не міг. Старий консервативний буркотун! Якщо вона йому не сподобається у такому вигляді, то й Бог із ним, нехай терпить. Розправляючи рюші низького декольте на скромних грудях, вона спіймала у дзеркалі свій погляд і саркастично розсміялася. Подумаєш, буря в склянці води! Вона поводилася, як жінка того типу, яким він найбільше гидував. Все пояснювалося надзвичайно просто; вона видихалася і потребувала відпочинку. Слава Богу, що зіграти леді Макбет лишилося тільки один раз. Але що ж трапилося з матусею?
Останнім часом Рейн проводив дедалі більше часу в Лондоні, і Джастина захоплювалася тією легкістю, з якою він пересувався між Бонном та Англією. Звісно, що йому став у великій пригоді приватний літак, утім, такі подорожі були, вочевидь, досить виснажливими.
— А чому ти так часто приїздиш до мене? — спитала вона Райнера ні з того ні з сього. — Звісно, для кожного репортера з відділу пліток це визначна подія, але, мушу сказати, мені інколи здається, що ти використовуєш мене як привід для приїзду до Лондона.
— Так, це правда, інколи я використовую тебе як привід, — спокійно зізнався він. — Взагалі-то, я часто тобою прикриваюся. Але це зовсім неважко, бо мені подобається бути з тобою. — Він зупинив на ній задумливий погляд своїх темних очей.
— Ти сьогодні якась дуже тиха, Herzchen. Тебе щось непокоїть?
— Та ні, нічого. — Джастина поколупалася ложечкою в десерті й відсунула його убік, так і не доївши. — Окрім однієї дурнички. Ми з мамою не листуємося щотижня, як раніше — ми з нею бачилися так давно, що вже не лишилося, що казати одна одній, — але сьогодні від неї прийшов такий дивний лист. Зовсім нетиповий.