Від цієї думки Джастина гірко розплакалася, одначе взяла себе в руки, наказавши собі не бути такою дурепою, скоцюрбилася і довго товкла головою подушку, марно намагалася заснути, а потім лягла і почала читати сценарій. Після кількох сторінок літери по-зрадницьки розпливалися у неї перед очима, зливатися докупи і дрейфувати. І хоч як би Джастина не намагалася здійснити свій давній трюк — запхати відчай і смуток у якийсь віддалений куточок своєї свідомості, її зусилля скінчилися тим, що відчай остаточно взяв над нею гору Нарешті, коли неохайне й ліниве лондонське світло проникло до її кімнати, Джастина сіла за стіл, щулячись від прохолоди; вона чула далекий шум автомобілів, вдихала сире повітря і відчувала його неприємну ядучу різкість. Раптом поїздка до Дрогеди видалася їй чудовою ідеєю. Солодке й чисте повітря, тиша, яку порушують лише природні звуки. Спокій.
Взявши один із чорних фломастерів, Джастина почала листа своїх матері, й поки вона писала, її сльози висохли.
«Сподіваюся, що ти зрозумієш, чому я не була вдома відтоді, як загинув Дейн, — написала вона. — Але що б ти про це не думала, я впевнена, що ти з радістю приймеш мій намір виправити свою помилку і надолужити згаяне, так би мовити, наочно.
Так, ти правильно здогадалася. Я назавжди повертаюся додому, мамо. Ти мала рацію: прийшов час, і я засумувала за Дрогедою. Я вже втішила своє самолюбство і виявила, що воно взагалі нічого для мене не значить. Який мені в ньому сенс — шкутильгати до скону по сцені? Мені потрібне дещо стабільне, надійне, витривале, тому я повертаюся додому, на Дрогеду, яка мені все це дасть. Досить пустопорожніх мрій. Хтозна? Може, я й справді вийду заміж за Боя Кінґа, якщо я йому й досі потрібна, зроблю нарешті щось вартісне зі своїм життям, наприклад, заведу цілий виводок маленьких нащадків фермерів із Північного заходу. Я втомилася, мамо, так втомилася, що погано розумію, що кажу, і дай мені, Боже, сили написати те, що я відчуваю.
А зі своєю роботою я розберуся пізніше. З роллю леді Макбет покінчено, і я ще не вирішила, що робити наступного сезону, тому я нікого не поставлю в незручне становище тим, що ввічливо вклонюся й покину акторське ремесло. Лондон кишить акторками, Клайд знайде мені адекватну заміну за кілька секунд, але ж ти — не зможеш, правда? Ти ж не зможеш знайти мені заміну? Вибач, що мені знадобилося тридцять із копійками років, щоб це збагнути.
Якби Рейн мені не допоміг, то процес прийняття рішення затягнувся б на довше, але він — надзвичайно проникливий. Ви з ним ніколи не бачилися, однак він, схоже, розуміє тебе краще, аніж я. Втім, недарма ж кажуть, що збоку видніше. Це сказано саме про нього. Він мені страшенно набрид — увесь час пильнує кожен мій крок зі своїх олімпійських вершин. Я так гадаю, що Рейн вважає себе в боргу перед Дейном, чи щось колись пообіцяв йому, і тому тепер вічно набридає мені, вистрибуючи, мов Пилип із конопель, щоби зі мною побачитися. Нарешті я здогадалася, що не скільки він мені докука, скільки я йому. Коли я повернуся до Дрогеди, я опинюся там у безпеці, борг чи обіцянка втратить свою силу, еге ж? Нехай тепер подякує мені за те, що не витрачатиме купу грошей на польоти.
Я знову напишу тобі, щойно зберуся з думками, а ти напиши мені, коли мене чекатимеш. А тим часом знай, що я люблю тебе — по-своєму: химерною й дивною любов’ю».
Вона підписалася без звичної квітчастості, просто вивела: «Джастина», як робила це тоді, коли писала матері листи з пансіону під невсипущим орлиним оком черниці-цензора. Потім склала аркуші, засунула їх до конверта авіапошти і написала на ньому адресу. А по дорозі до театру, де вона мала грати леді Макбет, вкинула листа до поштової скриньки.
Джастина негайно приступила до реалізації своїх планів покинути Англію. Клайд так розстроївся, що впав у верескливу істерику, від якої Джастину аж тіпати почало, але наступного дня повністю змінив своє ставлення і здався на її милість з елегантною й великодушною поблажливістю. Неважко було спекатися квартири, розташованої в колишній стайні, яку свого часу переробили на жилий будинок: виявилося, що подібні помешкання користуються підвищеним попитом; більше того — як тільки пішли чутки, що вона з’їжджає, претенденти надзвонювали чи не кожні п’ять хвилин, тож Джастині довелося зняти з апарата слухавку. Місіс Келлі, яка допомагала їй «по господарству» ще з тих далеких днів, коли Джастина вперше прибула до Лондона, з сумом дибала посеред куп дерев’яних стружок та ящиків, оплакуючи свою долю, а потім тишком-нишком поклала слухавку на телефон, сподіваючись, що зателефонує хтось достатньо впливовий, щоб переконати Джастину передумати.