Ти тільки простягни руку…
(розповідь «модного» письменника)
Ми з моїм приятелем Коляном йшли до успіху різними шляхами.
В школі між нами встановилася та модель стосунків, яка зветься на сучасному сленгу — «криша» та «чердак». Колян явно випередив час, ставши моїм захисником в нашому піонерському дитинстві. Я працював за обох головою, а він — кулаками. Тому наш тандем був непереможним аж до самого випускного.
Опісля урочистого обмивання новеньких атестатів зрілости (пляшку «чорнила» крадькома від батьків та учителів ми виглушили в кущах за рідною школою Верхньоострівного селища) наші шляхи розійшлися. Я поступив на факультет журналістики Київського університету, а Колян залишився в Z, і слід його, як-то кажуть, загубився.
Вперше опісля незабутнього випускного я побачив Коляна аж на порозі нового століття. Я йшов по Володимирській у напрямі Софійського майдану, коли поруч різко загальмував «шестисотий мерс» і з нього вискочив типовий «крутий» — голений здоровило з золотим ланцюгом на шиї. Замість знаменитого малинового піджака, оспіваного у безлічі анекдотів, на «братку» був дорогий костюм, але піджак був тут присутній, як то кажуть, віртуально.
Коли здоровило згріб мене в обійми, першою моєю думкою було — кому я що винен. Коляна я пізнав лише через кілька хвилин, коли вже сидів у його «мерсі». Як він пізнав мене — і досі дивуюся, все ж таки пройшло стільки років.
У найближчому ресторані ми підбили рахунки прожитим літам. Я на той час був письменником, з тих, кого називають «модними». Мої історичні детективи про середньовічну Іспанію та інквізитора падре Ігнасіо, котрому окрім духовних справ доводилося розплутувати і суто кримінальні, користувалися великим успіхом, а я мав серед шанувальників заслужену славу «українського Акуніна». Цей бізнес приносив мені стабільний і непоганий прибуток, тож пішки я ходив не через відсутність машини, а лише з бажання прогулятись.
Колян почав з дрібного рекету, а закінчив директором великої фірми «Сталкер». Фірма, як туманно пояснив мені приятель, займалася «металом». В подробиці вникати я не хотів і сам — знав бо з газет, що метал в Z був з тих, за який гинуть люди, і перетворювався без усякої алхімії як не в золото, то принаймні в бакси.
З того часу ми знову заприятелювали. Безпосередній Колян дуже скоро посвятив мене в усі подробиці свого родинного життя. Слухаючи його, я дякував Богові, що одружився свого часу лише задля київської прописки і дуже швидко здихався своєї благовірної. Нині я мав незле обставлену холостяцьку трикімнатну квартиру на Солом’янці і мріяв про більш престижний район. Колян же геть заплутався в стосунках, з яких не можна було зробити навіть сценарію для найбанальнішого серіалу.
Вперше мій однокласник одружився одразу після школи, ще перед службою у війську. З якимось дурним дівчиськом, котре мало необережність від нього завагітніти. Допоміг з одруженням батько дівчини, який почав з того, що розквасив нареченому носа і зламав руку. До шлюбу Колян йшов у гіпсі і з перев’язаною головою, наче фронтовик, що завітав додому у перерві між боями. Опісля армії молодята таки розлучились — Колянове дівчисько виявилось не тільки гуляще, а ще й полюбляло випити.
Другою дружиною Коляна була наша з ним однокласниця Вероніка, яку ми в шкільні роки звали просто Вікою. Колян зустрів стару знайому вже коли почав «підійматись» і взяв економістом у новонароджену фірму.
Вероніку я добре пам’ятав, бо сам колись був у неї закоханий. Її батьки приїхали в Z звідкись з Західної України, тож їхня донька мала характерний для тих місць тип вроди — величезні карі очі, витончений носик, маленький ротик-вишеньку. Через неї наш з Коляном тандем трохи не розпався — перший хуліган класу теж закохався у скромницю Віку. І, як ви гадаєте, кого обрала красуня та відмінниця? Ясно, що не мене, а Коляна… Що може бути банальніше.
Опісля свого швидкісного шлюбу Колян довго не бачив Вероніки. Коли ж зустрів її знову, старі почуття спалахнули з новою силою… Тьху, просто дамський роман — напиши про таке, ніхто ж і не повірить. Вони одружились. Колян забрав до себе сина, позбавивши першу дружину-алкоголічку батьківських прав. Матір’ю хлопцеві стала Вероніка. Саме завдяки їй Колян-молодший мав через кілька літ навчатись в Англії.не тільки через батькові гроші.
І от вам ще одна банальність — три роки тому Колян взяв на роботу нову секретарку.
Далі продовжувати, сподіваюсь, не треба. Колянову пасію я бачив кілька разів, коли заходив до його офісу. Колір її волосся змінювався трохи не щотижня, а очі у дівки були різнокольорові — одне сіре, друге каре. Коли ми розпивали в кущах попід школою свою першу пляшку, дівуля з різнокольоровими очима ще мочила пелюшки. Сімнадцять років різниці — це вам не щось. І мій бідолашний друг був щиро впевнений, що закохана вона не в його «шестисотий мерс», а в нього самого.