Про те, що босс крутить любов з Ларисою (так звали різнооку дівицю), за три роки дізналися усі працівники фірми, окрім Вероніки. Думаю, розумна жінка просто закривала на все очі, сподіваючись на те, що коханий порозумнішає. Та врешті знайшлися доброзичливці, котрі раді були просвітити дружину шефа. Опісля короткої але гострої розмови Вероніка забрала речі і поїхала до Z, а в Коляновій квартирі стала хазяйнувати Лариса.
Дітей у Коляна з Веронікою не було, якщо не рахувати виплеканого нею пасинка, котрий не розмовляв з батьком через мачушин від’їзд і переховувався у друзів в студентському гуртожитку. Жити під одним дахом з Ларисою пацан не хотів «конкретно».
На приятеля мого шкода було дивитись. Він то вихваляв Ларису, то лаяв невдячного сина, то згадував Вероніку, більше лихом, ніж добром. Колишня дружина, за Коляновою характеристикою, «про все мала свою думку, горда була, незлагідна, клятої бандерівської породи…» А от Лариса… Дивлячись, як Колян заводить очі і воркоче на адресу різноокої дівулі «мой катьоночек», я не знав чи плакати мені, чи сміятись. Падре Ігнасіо, мій улюблений герой, сказав би, що жінок з різними очима не потрібно перевіряти ні вогнем ні водою. Відьма з Божого попусту і ніяк інакше.
Колянова «історія кохання» згадалася мені в подробицях по дорозі до Z. Рідне місто я навідував раз на рік, навесні у поминальний тиждень. Ритуал цей було усталено з того часу, коли мої батьки в один рік померли від раку.
Батьківська хата стояла на самому краю Верхньоострівного селища. За Мінусінською вулицею, яку ми називали «висьолками», вже простирався степ. Так було до початку нового століття. Зараз вікна моєї «вілли» дивилися просто на цвинтар, званий у народі Степовим.
Романтичний вид на кладовище був одною з причин, через яку я ніяк не міг продати осиротілу хату. Лише скінчений мазохіст захотів би жити на вулиці, по якій кілька разів на день проїжджають катафалки, і милуватися виглядом гробків. Втім, сусіди мої до цього скоро звикли. Одній з сусідок, пенсіонерці тьоті Полі, я платив за те, щоби вона доглядала хати і городу. Тьотя Поля сумлінно стежила за будинком і обробляла город, а також очікувала на покупців. Таких не з’являлося вже кілька літ, з чого бабулька певне потайки раділа.
Приїхав я пізно ввечері, загнав «Тойоту» у двір, і тут таки з’явилася тьотя Поля зі старезним «Філіпсом» у руці. Мобільника бабулі купив я, і я ж таки поповнював його рахунок. Телефонів бо на «висьолках» не водилося зроду.
Вислухавши сусідчин звіт, я зайшов у чистенько прибрану хату, де наче витали тіні моїх батьків, закрив шторами вікно, з якого було видно цвинтар, місце їхнього останнього спочинку, і провалився в сон.
Наснилася мені Колянова Вероніка. Нібито ми з нею стоїмо біля якоїсь дивно знайомої мені хати, з хати лунають дикі верески того типу, коли не розбереш, чи ще гуляють, а чи уже вбивають, на Вероніці вечірня сукня кольору бордоського вина, з тих, де комірець під горло, а ось спина відкрита зовсім, жінка щось говорить мені з дивним загадковим усміхом, слів я не чую, але тон голосу не залишає сумнівів… тільки простягни руку, і пані в червоному впаде в твої обійми, наче стиглий плід.
Сон був зрозумілим — я думав про цю жінку. Де вона, що робить зараз. Навряд чи зосталася в Z — частина Колянового майна була записана на неї. А цікаво було б побачитись… згадати дитинство. Думка про можливий реванш над Коляном теж приходила мені до голови. Словом, я уже зловив себе на думці сходити на вулицю Шушенську, де жила колись Вероніка і може про щось дізнатись.
Зранку я подався на переповнений людьми цвинтар. Була саме поминальна неділя і прикрашені штучними квітами могилки нагадували мені якийсь страхітливий карнавал. Степовим кладовищем опікувалась місцева церква святого Пантелеймона, і в ту опіку входила заборона ставити біля могил лави і столики та саджати дерева.
Щодо столиків та лав я ще міг зрозуміти — поминки в наших краях часто перетворювались на огидну пиятику. Але саме відсутність будь-якої рослинності придавала Степовому моторошний вигляд. Старі кладовища завжди навіювали на мене легкий сум навпіл з жалем, а от місце спочинку рідних — жах, що й мене колись зариють у цьому пласкому, мов таріль, степу. Якщо це була психологічна атака з боку душпастирів, то дуже вдала. Я не витримав там і десяти хвилин. Помив пам’ятник, поклав квіти і трохи не підтюпцем побіг до воріт, за якими лишив «тойоту»