Выбрать главу

За подвиг під час ліквідації аварії на Чорнобильcькій АЕС

начальникові чати воєнізованої пожежної частини № 2

лейтенантові Володимиру Правику, про якого йдеться в цій

книжці, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.

Післяслово Г. В. Бердова

Рецензент С. А. Грипас

Художнє оформлення О. В. Бессарабова

Встають і відходять в легенду

Пророки завітів нових.

І ризи у них із брезенту,

І каски, як німби, у них.

БОРИС ОЛІИНИК

Що за дивина? Вранці їй схотілося... літати.

Літаком подорожувала тільки раз, до Воронежа. Досить давно, до брата Грицька на весілля. І раптом таке бажання. Ніякої

дороги зараз начебто не чекає... Мабуть, сам ранок став

причиною настрою — лагідний, навдивовижу ясний, ані хмаринки у

високому небі, така промениста його блакить. Прибирається

природа до близьких свят.

Для родини Правиків травневі свята радісні подвійно. Перше —

день народження Павла Панасовича, на день Перемоги народився

Вітя. Цього року меншому синові шістнадцять. Чоловікові —

п’ятдесят. Не віриться. Наче вчора парубок назвав нареченою

Наталку Криволапову... Як заголосила тоді її матір: «Ще й

вісімнадцяти нема, один курс в училищі скінчила! Не віддам!»

Наче вчора. Насправді чверть віку тому. Вже понад двадцять

років Наталя Іванівна Правик — медсестра...

Уранішня зміна в районній поліклініці починається

о дев’ятій. Павлу Панасовичу — в цех, Віті — до ПТУ на восьму.

Провівши обох, Наталя Іванівна встигає прибрати після сніданку

кухню, віднести вареної картоплі качкам, поглянути, чи доволі

трави в кролів. Треба покришити моркву, яблука для ласунів-

папужок. Ніколи не було у них вдома кліток з птахами, оцю

Володя приніс, як переїжджали з Надею до Прип’яті:

«Розважатимуть, щоб ти, мамо, не сумувала!» Жартував, але мати

знала: розуміє син, що без них спорожніє хата.

Перед тим як замкнути хату, Наталя Іванівна заглядає до

кімнати молодих. Усе тут на Володю з Надійкою завжди чекає. От

і стос журналів на звичному місці — низенькій шафі. Випуск

«Моделиста-конструктора» розгорнутий на вкладці з емблемою:

«Клуб домашніх майстрів». Такі гарні дитячі меблі на малюнках, але роздивлятися нема коли — Наталі Іванівні час на роботу.

Мине менше доби — чорнобильська земля здригнеться, заридає

від лиха. Мине понад рік — серед покинутих будівель на

чорнобильській вулиці імені Шевченка мовчазно стоятиме під

номером сорок шостим невелика хата Правиків, усупереч

навколишньому запустінню досі чепурна.

Буду поруч з Наталею Іванівною, коли вона вперше після

загибелі сина відімкне замка на дверях, повільно ввійде на

веранду, ще повільніше — до кімнат. Усюди так, немов господарі

ненадовго вийшли з хати. В помешканні молодих — платівка з

Анною Герман на програвачі, висяча поличка із люстерком, флакончики з лаком, ножички... На шафочці — журнали «Вокруг

света», «Пожарное дело»... Окремо лежатиме «Моделист-

конструктор», березневий номер за 1985 рік. Побачу, не дуже

вірячи очам, кольорову вкладку для умільців: оригінальні

дитячі меблі.

У 1986-му, наприкінці літа, почула від Анатолія Шефлера, секретаря партійної організації ВПЧ-2: у квітні, днів зо два

до аварії, він, теж щасливий молодий батько, біля під’їзду

зустрівся з Володимиром Правиком. Той енергійно запропонував:

«Зробимо нашим малятам ліжечка, щоб і колисками були! Є в

журналі малюнки і креслення. Заходь у суботу. Повернуся з

чергування — зразу і візьмемося». 26 квітня було тією суботою.

Лейтенанта Шефлера я знайшла в селі Розважеві, поблизу

Іванкова. Туди вже з'їжджалися з лікарень пожежні, вірили, знову служитимуть разом. У кутку довгого приміщення, відведеного для чорнобильців у місцевій пожежній частині, стояв прапор ВПЧ-2, вздовж стіни вишикувалися спортивні призи.

«Не все спромоглися вивезти із закритої зони, не все

познаходили. От магнітофон Володі подівся кудись»,— зітхнув

лейтенант. Тоді згадав про журнал, креслення: «Де вони зараз?»

І ось у хаті Володимира Правика переказую це матері. Чи чує

Наталя Іванівна, чи слухає? В неї на долонях журнальна

вкладка, на ній — весела хата в садку, усміхнена бабуся, бадьоре дитинча в ліжку-гойдалці, обтягненому рожевим ситцем.

Колиска з блакитного ситцю під розлогим деревом...

— Коли Володик народився, ми цієї хати ще не збудували. З

моїми батьками, братами жили. В одній кімнатці. Забили гачка

до стелі, натягли мішковину поміж чотирма паличками, причепили