За подвиг під час ліквідації аварії на Чорнобильcькій АЕС
начальникові чати воєнізованої пожежної частини № 2
лейтенантові Володимиру Правику, про якого йдеться в цій
книжці, посмертно надано звання Героя Радянського Союзу.
Післяслово Г. В. Бердова
Рецензент С. А. Грипас
Художнє оформлення О. В. Бессарабова
Встають і відходять в легенду
Пророки завітів нових.
І ризи у них із брезенту,
І каски, як німби, у них.
БОРИС ОЛІИНИК
Що за дивина? Вранці їй схотілося... літати.
Літаком подорожувала тільки раз, до Воронежа. Досить давно, до брата Грицька на весілля. І раптом таке бажання. Ніякої
дороги зараз начебто не чекає... Мабуть, сам ранок став
причиною настрою — лагідний, навдивовижу ясний, ані хмаринки у
високому небі, така промениста його блакить. Прибирається
природа до близьких свят.
Для родини Правиків травневі свята радісні подвійно. Перше —
день народження Павла Панасовича, на день Перемоги народився
Вітя. Цього року меншому синові шістнадцять. Чоловікові —
п’ятдесят. Не віриться. Наче вчора парубок назвав нареченою
Наталку Криволапову... Як заголосила тоді її матір: «Ще й
вісімнадцяти нема, один курс в училищі скінчила! Не віддам!»
Наче вчора. Насправді чверть віку тому. Вже понад двадцять
років Наталя Іванівна Правик — медсестра...
Уранішня зміна в районній поліклініці починається
о дев’ятій. Павлу Панасовичу — в цех, Віті — до ПТУ на восьму.
Провівши обох, Наталя Іванівна встигає прибрати після сніданку
кухню, віднести вареної картоплі качкам, поглянути, чи доволі
трави в кролів. Треба покришити моркву, яблука для ласунів-
папужок. Ніколи не було у них вдома кліток з птахами, оцю
Володя приніс, як переїжджали з Надею до Прип’яті:
«Розважатимуть, щоб ти, мамо, не сумувала!» Жартував, але мати
знала: розуміє син, що без них спорожніє хата.
Перед тим як замкнути хату, Наталя Іванівна заглядає до
кімнати молодих. Усе тут на Володю з Надійкою завжди чекає. От
і стос журналів на звичному місці — низенькій шафі. Випуск
«Моделиста-конструктора» розгорнутий на вкладці з емблемою:
«Клуб домашніх майстрів». Такі гарні дитячі меблі на малюнках, але роздивлятися нема коли — Наталі Іванівні час на роботу.
Мине менше доби — чорнобильська земля здригнеться, заридає
від лиха. Мине понад рік — серед покинутих будівель на
чорнобильській вулиці імені Шевченка мовчазно стоятиме під
номером сорок шостим невелика хата Правиків, усупереч
навколишньому запустінню досі чепурна.
Буду поруч з Наталею Іванівною, коли вона вперше після
загибелі сина відімкне замка на дверях, повільно ввійде на
веранду, ще повільніше — до кімнат. Усюди так, немов господарі
ненадовго вийшли з хати. В помешканні молодих — платівка з
Анною Герман на програвачі, висяча поличка із люстерком, флакончики з лаком, ножички... На шафочці — журнали «Вокруг
света», «Пожарное дело»... Окремо лежатиме «Моделист-
конструктор», березневий номер за 1985 рік. Побачу, не дуже
вірячи очам, кольорову вкладку для умільців: оригінальні
дитячі меблі.
У 1986-му, наприкінці літа, почула від Анатолія Шефлера, секретаря партійної організації ВПЧ-2: у квітні, днів зо два
до аварії, він, теж щасливий молодий батько, біля під’їзду
зустрівся з Володимиром Правиком. Той енергійно запропонував:
«Зробимо нашим малятам ліжечка, щоб і колисками були! Є в
журналі малюнки і креслення. Заходь у суботу. Повернуся з
чергування — зразу і візьмемося». 26 квітня було тією суботою.
Лейтенанта Шефлера я знайшла в селі Розважеві, поблизу
Іванкова. Туди вже з'їжджалися з лікарень пожежні, вірили, знову служитимуть разом. У кутку довгого приміщення, відведеного для чорнобильців у місцевій пожежній частині, стояв прапор ВПЧ-2, вздовж стіни вишикувалися спортивні призи.
«Не все спромоглися вивезти із закритої зони, не все
познаходили. От магнітофон Володі подівся кудись»,— зітхнув
лейтенант. Тоді згадав про журнал, креслення: «Де вони зараз?»
І ось у хаті Володимира Правика переказую це матері. Чи чує
Наталя Іванівна, чи слухає? В неї на долонях журнальна
вкладка, на ній — весела хата в садку, усміхнена бабуся, бадьоре дитинча в ліжку-гойдалці, обтягненому рожевим ситцем.
Колиска з блакитного ситцю під розлогим деревом...
— Коли Володик народився, ми цієї хати ще не збудували. З
моїми батьками, братами жили. В одній кімнатці. Забили гачка
до стелі, натягли мішковину поміж чотирма паличками, причепили