Выбрать главу

для себе записи. В зошиті, де докладно занотований сімейний

родовід, прочитаємо:

«Я, батько Героя Радянського Союзу Правика Володимира, Павло

Панасович, народився в селі Горностайполі Чорнобильського

району Київської області 1 травня 1936 року, в родині

службовця.

Мій батько, Панас Павлович, народився в 1903 році в селі

Горностайполі. Там зростав, здобув десятикласну освіту. Був

добрим організатором комсомольського осередку. Коли служив в

армії, вступив до партії. Після служби повернувся в рідне село

і був обраний головою сільради в Дитятках. Тепер там — кордон, КПП до тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС.

Напередодні Великої Вітчизняної війни батько був

рекомендований до льотної школи. В 1941 році пішов на фронт і

не повернувся, Був хорошим батьком, чоловіком, мені здається, для онуків гарним був би дідусем. Моя мати, Єфросинія

Данилівна, народилася в селі Горностайполі в 1907 році, народила і виховала чотирьох дітей. Діти: Петро, 1931 року народження,

Марія, 1933-го,

Я, 1936-го,

Софія, 1938-го.

Батько на фронті, ми — на окупованій території. Мати мала

прогодувати нас, чотирьох дітей, і не потрапити до рук

поліцаїв. Ховалася по селах, у знайомих, у родичів, щоночі

приносила їжу нам, дітям. Щоночі, в спеку і в холод. Ми тоді

вижили. Тепер нас живе троє. Марія померла в 1949 році, до

того весь час хворіла після тортурів, яких зазнала під час

війни. В німецькій комендатурі її допитували, дізнавалися, де

батько, голова сільради, де мати — дружина комуніста. Від

дев’ятирічної Марії чули одну відповідь: «Не знаю». Тільки так

відповідала із сльозами, тоненьким дитячим голоском.

Після війни ми хто до школи, хто на роботу, а хто після

школи, на літніх канікулах, в чередники. Старший брат пішов до

армії, за ним пішов служити я. Соня вчиться в медичному

училищі. Мати працює на чавунно-ливарному заводі.

Служив я в десантних військах. Повернувся і пішов у

будівельники. Працював муляром на посаді бригадира. Ми

будували школи, корівники в Чорнобильському районі. В колгоспі

«Дружба» в 1961 році я познайомився з Наталкою, студенткою

першого курсу Чорнобильського медучилища. Прийшла проситися на

роботу на час літніх канікул. їх було троє дівчат. Маленькі, тендітні. Подивився я на них і подумав: «Дівчата скромно

одягнені, ситцеві сукенки на вас, простенькі хусточки. Таке ж

простеньке і взуття». Порадилися з виконробом і зарахували

студенток на роботу: молодіжний об’єкт, розчинний вузол.

Ознайомили з технікою безпеки. Вони почали працювати. Спочатку

були мозолики — навіть не допомагали спецрукавиці.

Призвичаїлися і стали працювати не гірше загартованих

будівельників. Після робочого дня питаю дівчат: «Працювати

важко?» — «Що ви, навіть легше, ніж учитись». Сподобалася мені

Наталка. Мені тоді вже стукнув двадцять четвертий. Запросив її

в кіно. Погодилася. Так ми і ходили в кіно аж до осені. Восени

справили весілля.

Наталка здалася мені наймилішою і найдобрішою від усіх на

світі.

Народився у нас син. Назвали Володею. Жили ми тоді у

Наталчиної матері. Вона допомагала доглядати Володю до

ясельної групи. Потім Володю віддали до дитячого садка. Він

зростав слухняним...».

Санчата мчать з крижаної гори, аж перехоплює подих. Дітлахи

зчепили п’ять-шість санчат, вийшов санний поїзд. Скочувати

вниз його легше, догори тягти важкувато. Володику Правику все

хотілося мерщій схопити мотузку і витягти всі санки самому.

Борсається в снігу, ковзає на льоду, всі в сніжки граються, він «буксує» десь посеред гори. Мотузки не кидає, на допомогу

не кличе. Валентина Іванівна, вихователька, підбіжить, схопить

і собі мотузку: «Треба разом, Володику! Самотужки не

витягнеш!» Хлопчик дивиться провинно, тягне санчата щодуху...

«В Чорнобилі було п’ять дитсадків. Наш називався дитячим

садком № 2. Володик Правик прийшов до моєї групи в п’ять

років. Це був спокійний хлопчик, невисокий, але міцний. Як і

всі діти, любив гратися в рухливі ігри, в м’яч. Інколи грав з

дівчатами в класи, стрибав з ними через скакалку.

І все ж у його вдачі була якась особливість. Був Володик

дуже старанним. Любив чергувати: накривати на стіл (це завжди

робили діти), дуже охоче допомагав нянечці прибрати іграшки, поставити, застелити ліжка. Все робив акуратно і завжди легко.

На навчанні рідко доводилось робити зауваження цій дитині.

Якщо інколи таке траплялося, було видно, як він переживає.

Коли приходив час творчих ігор, навколо Володика юрмилися