для себе записи. В зошиті, де докладно занотований сімейний
родовід, прочитаємо:
«Я, батько Героя Радянського Союзу Правика Володимира, Павло
Панасович, народився в селі Горностайполі Чорнобильського
району Київської області 1 травня 1936 року, в родині
службовця.
Мій батько, Панас Павлович, народився в 1903 році в селі
Горностайполі. Там зростав, здобув десятикласну освіту. Був
добрим організатором комсомольського осередку. Коли служив в
армії, вступив до партії. Після служби повернувся в рідне село
і був обраний головою сільради в Дитятках. Тепер там — кордон, КПП до тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС.
Напередодні Великої Вітчизняної війни батько був
рекомендований до льотної школи. В 1941 році пішов на фронт і
не повернувся, Був хорошим батьком, чоловіком, мені здається, для онуків гарним був би дідусем. Моя мати, Єфросинія
Данилівна, народилася в селі Горностайполі в 1907 році, народила і виховала чотирьох дітей. Діти: Петро, 1931 року народження,
Марія, 1933-го,
Я, 1936-го,
Софія, 1938-го.
Батько на фронті, ми — на окупованій території. Мати мала
прогодувати нас, чотирьох дітей, і не потрапити до рук
поліцаїв. Ховалася по селах, у знайомих, у родичів, щоночі
приносила їжу нам, дітям. Щоночі, в спеку і в холод. Ми тоді
вижили. Тепер нас живе троє. Марія померла в 1949 році, до
того весь час хворіла після тортурів, яких зазнала під час
війни. В німецькій комендатурі її допитували, дізнавалися, де
батько, голова сільради, де мати — дружина комуніста. Від
дев’ятирічної Марії чули одну відповідь: «Не знаю». Тільки так
відповідала із сльозами, тоненьким дитячим голоском.
Після війни ми хто до школи, хто на роботу, а хто після
школи, на літніх канікулах, в чередники. Старший брат пішов до
армії, за ним пішов служити я. Соня вчиться в медичному
училищі. Мати працює на чавунно-ливарному заводі.
Служив я в десантних військах. Повернувся і пішов у
будівельники. Працював муляром на посаді бригадира. Ми
будували школи, корівники в Чорнобильському районі. В колгоспі
«Дружба» в 1961 році я познайомився з Наталкою, студенткою
першого курсу Чорнобильського медучилища. Прийшла проситися на
роботу на час літніх канікул. їх було троє дівчат. Маленькі, тендітні. Подивився я на них і подумав: «Дівчата скромно
одягнені, ситцеві сукенки на вас, простенькі хусточки. Таке ж
простеньке і взуття». Порадилися з виконробом і зарахували
студенток на роботу: молодіжний об’єкт, розчинний вузол.
Ознайомили з технікою безпеки. Вони почали працювати. Спочатку
були мозолики — навіть не допомагали спецрукавиці.
Призвичаїлися і стали працювати не гірше загартованих
будівельників. Після робочого дня питаю дівчат: «Працювати
важко?» — «Що ви, навіть легше, ніж учитись». Сподобалася мені
Наталка. Мені тоді вже стукнув двадцять четвертий. Запросив її
в кіно. Погодилася. Так ми і ходили в кіно аж до осені. Восени
справили весілля.
Наталка здалася мені наймилішою і найдобрішою від усіх на
світі.
Народився у нас син. Назвали Володею. Жили ми тоді у
Наталчиної матері. Вона допомагала доглядати Володю до
ясельної групи. Потім Володю віддали до дитячого садка. Він
зростав слухняним...».
Санчата мчать з крижаної гори, аж перехоплює подих. Дітлахи
зчепили п’ять-шість санчат, вийшов санний поїзд. Скочувати
вниз його легше, догори тягти важкувато. Володику Правику все
хотілося мерщій схопити мотузку і витягти всі санки самому.
Борсається в снігу, ковзає на льоду, всі в сніжки граються, він «буксує» десь посеред гори. Мотузки не кидає, на допомогу
не кличе. Валентина Іванівна, вихователька, підбіжить, схопить
і собі мотузку: «Треба разом, Володику! Самотужки не
витягнеш!» Хлопчик дивиться провинно, тягне санчата щодуху...
«В Чорнобилі було п’ять дитсадків. Наш називався дитячим
садком № 2. Володик Правик прийшов до моєї групи в п’ять
років. Це був спокійний хлопчик, невисокий, але міцний. Як і
всі діти, любив гратися в рухливі ігри, в м’яч. Інколи грав з
дівчатами в класи, стрибав з ними через скакалку.
І все ж у його вдачі була якась особливість. Був Володик
дуже старанним. Любив чергувати: накривати на стіл (це завжди
робили діти), дуже охоче допомагав нянечці прибрати іграшки, поставити, застелити ліжка. Все робив акуратно і завжди легко.
На навчанні рідко доводилось робити зауваження цій дитині.
Якщо інколи таке траплялося, було видно, як він переживає.
Коли приходив час творчих ігор, навколо Володика юрмилися