хлопчики.
Підійдеш до їхньої групи, спитаєш:
— Хлопчики, хто ви?
— Льотчики! — кричать хором.
То вони були водіями, капітанами, космонавтами».
Із спогаду В. І. Мисковець,
виховательки дитячого садка.
— Ми льотчики! — у Володі Правика це виходило найголосніше.
Літаки з дощечок, паперу він споруджував краще від інших.
Гриць, наймолодший брат Наталі Правик, учився на той час у
льотному училищі. Коли Володя народився, Грицькові було
п’ятнадцять. Допомагав доглядати небожа.
Жили всі разом, Павло Панасович часто розповідав про
повітряні десанти, здавалося, і на Грицька, і на малого
Володика це справило враження. В усякому разі Грицько обрав
для себе «небесну професію», а Володик не міг дочекатися його
приїздів додому.
Зате який щасливий був хлопчик, коли Гриць, уже лейтенант, вперше після випуску з училища приїхав до Чорнобиля! Стрибає
Володик навколо молодого дядька, горнеться до нього, в очах —
палка відданість. А вже як дозволить Гриць небожу надягти
свого кашкета, почепити через плече планшет, як підкине його
до стелі, то здається хлопчикові, що він насправді злетів до
неба. І так хочеться, щоб бачили його всі сусідські діти, щоб
увесь клас його зараз бачив!
Перший «А» Чорнобильської першої української середньої
школи... Сорока чотирьом його учням випало стати «матеріалом
експерименту». Тоді саме запровадили нову програму для
початкових класів, із застосуванням алгебри, синтаксичним
розбором речень.
«Аж синіми стали мої дітки від утоми. Найгірша втома, коли
дитячий розум напружується, перенапружується, і все марно.
Цифри вони зрозуміли, в кінці задачки виходить правильна сума.
З формулами—безвихідь, іксів, ігреків не сприймають. Сідаю
поруч з ними за парти, пояснюю, розтлумачую. Сама майже плачу, бо не під силу такий перехід дітям, вже й на цифри вони
дивляться з острахом.
З сорока чотирьох учнів лише одинадцять якось встигають.
Володик Правик належить до них. Хоч теж втомлюється, але не
кидає задачки. Шкода мені його. З усіх Володик був найменший.
Підійду, підказую, щоб уже не мучився з тими формулами. Ні, він під диктовку не пише. Очі стають ще ширшими, силкуються
зрозуміти. Голівку знову схилив, самі вуха над партою
стирчать.
Діти в молодших класах часто шукають дружби з сильними, шукають покровителів. А Володик товаришував із таким хлопчиком
у класі, який дуже уповільнено, з найбільшими внутрішніми
перешкодами, засвоював знання. Товаришував по-справжньому, без
зверхності. Золота дитина. Але мені здається, що Володику
самому не раз у школі самотньо було».
Із розповіді Н. Д. Гаркун,
вчительки молодших класів чорнобильської
СШ № 1.
Кому в галасливій учнівській юрмі перепадає найбільше
стусанів під час перерви? Звичайно, тим, хто найменший на
зріст. Попервах нелегко-таки було Володику. Хтось обов’язково
штовхне, хтось за курточку смикне. Він бійок не зчиняв. Проте
і не знічувався. Рюмсати, скаржитися? Такого від малого
Правика ніхто не чув. Поволі втихомирилися забіяки: цього
хлопчика непросто образити. І навіщо його ображати? З ним
цікаво. В гостинній хаті Правиків — теж.
Власну хату П&вло і Наталка Правики збудували на розі нових
вулиць Миру та імені Шевченка. Від Колгоспної, де лишалась
баба Маня,— хвилин п’ять. До Грузавки ще стільки ж. А там уже
відкриваються Уша, Прип’ять, луки... Від дорогих місць не
відірвалися.
По інший бік їхньої дільниці — пустирище. Кажуть, колись тут
зведуть багатоповерхові будинки. Поки що в цій міській низині
— приватні садиби. їхня хата — з найменших: три невеличкі
кімнати. Вже є у Володика братик Вітя, але в хаті не тісно.
Павло Панасович і Наталя Іванівна все зробили самі, тож усе
зручне. Кожне деревце, кущик теж садили власноруч. Малий
Володик усюди — за батьками, завжди при ділі. Стежить, щоб
курчат не схопив кіт-ненажера, припасає травичку для кролів, батькові подає інструмент, коли той лагодить мотоцикла, несе
цеглу, коли зводять стіну.
Взимку головне захоплення — хокей. Річище — притока Прип’яті
— стає хокейним полем. Щодня дітлахи чистять там сніг.
Володик після школи прийшов, дрова та вугілля в хату заніс, грубку розпалив, сідає за уроки. Повертаються батько з мамою
після роботи, доповідає: «Уроки вивчив, письмові й усні, йду
на річку». — «А їсти?!» — «Не хочу, хлопці чекають». Що ж, хокей є хокей, друзі є друзі. Вже темно, шайби не видно, а