поговорити про це з Вітьком Рудченком. Вони живуть поруч, вчаться разом з першого класу. Вітька вважають тугодумом, він
справді не завжди встигає вчасно розв’язати задачу, не краще
за всіх складає твір. Зате добрий, щирий. Є у них спільний
друг, Вася Бондар. Він не дасть сумувати. Ну і Льоня, звичайно, учасник всіх хлоп’ячих обговорень і витівок.
Володя обережно моститься в наметі, щоб не зачепити когось у
темряві. Засинає враз. Уві сні пригортається до мами. «Синочку
мій, то вже дорослий, то зовсім маленький»,— усміхається мати
і до хлопчика, і до себе.
З першого класу цей читач привернув увагу Софії Саввівни, шкільної бібліотекарки. Взимку тягне за собою ранець по снігу, важко йому, та ніколи не бачила, щоб рюмсав. Навпаки, майже
завжди усміхнені оченята. Наче радість рветься з дитячої душі, вирватися не насмілюється.
У шкільній бібліотеці перед полицями — високий бар’єр.
Книжки по один бік — дітлахи по інший. Юрмляться зграйками, гомонять збуджено про щось своє Володик Правик тихенько, навпшиньках зазирає за бар’єр, мов у якісь загадки хоче
вдивитися.
Бібліотека була скромною — здебільшого підручники. А діти до
читання тягнулися жадібно.
Не дуже далеко Чорнобиль від Києва, ще ближче від Чернігова, та наче десь на відшибі перебував райцентр, оточений лісами, луками, оперезаний візерунками річок. Будівництво міста
енергетиків і першої черги атомної станції на березі Прип’яті
лише розпочиналося. Золотаві піски ще стелилися там, де
невдовзі бетон і асфальт сховають під собою землю. Путівці, стежки були «автострадами» тодішнього Полісся. Серед найнеоб-
хідніших предметів сімейного вжитку — велосипеди, моторолери, мотоцикли. Не телевізори. Телевізор — дивина.
Під дахом, де світився телевізійний екран, люди вечорами
збиралися, мов у клубі. Екрани — чорно-білі, про кольорове
зображення Володя з ровесниками в шкільні роки й не мріяв.
Навколишній світ і без того розгортався перед їхніми очима
багатокольоровим. Аматорські слайди, їхнє зображення на
біленій грубці в хаті Ільченків з допомогою простенького
проектора ставали Володі Правику в пізнанні світу
дороговказом. А ще журнал «Вокруг света» правив за поводиря.
Всіма правдами й неправдами Наталя Іванівна передплачувала
ілюстрований щомісячник. Дбайливо зберігала всі номери. Підріс
Володик, переглядючи з сином журнал, і мати вирушала в мандри.
Не забулась мрія про експедиції в незнаних краях.
Наталі Іванівні виповнилося двадцять п’ять, коли первісток
пішов до школи. Хотілося дати Володику те, чого не вистачало
власному дитинству.
Ледь встигнуть номери журналу з мамою проглянути, Володя
мчить до Льоні Ільченка. Вітя Рудченко, Вася Бондар вже теж
тут. Разом з авторами фоторепортажів та дорожніх нотаток
мандрують по карті, розкладеній на підлозі горища.
Зустрів Володик на майдані біля кінотеатру «Україна» Софію
Саввівну. Почав про нову подорож Тура Гейєрдала їй
розповідати. За розмовою опинились біля бібліотеки для
дорослих. Софія Саввівна саме перейшла туди із школи. Зайшов
Володя, побачив довгі полиці, заповнені книжками: бар’єрів
нема, кожної палітурки торкнутися можна. Видихнув молитовно:
«Я не загублю, от побачите!»
Бібліотекарка поглянула на дитину: «Скільки ж в ній
внутрішньої жаги». Запропонувала привітно: «Ти приходь сюди.
Приходь».
І став третьокласник відвідувачем бібліотеки для дорослих.
Наприкінці кожного тижня торує до неї шлях з околу до нентру
міста. Ніяковіє, наближаючись до полиць. Почуває себе
незугарним, недоречним, серед статечних пенсіонерів, веселих
хвацьких парубків з «Сільгосптехніки», гарненьких, удавано
заклопотаних дівчат з медичного училища. Часом натрапляє на
учителів їхньої школи. Моторошно стає: раптом хтось з них
спитає: «Цьому герою що тут знадобилося?!»
Володик прагне не привертати до себе уваги. Та візьме до рук
книжку і забуде все інше — невдогад що міркує точнісінько так
само, як його мати колись у такому ж віці: «Скільки цікавого
на землі! Як багато людей, здатних розповісти іншим про те, що
бачили, зрозуміли! А малюнки! Якщо переглядати лише їх, напевне, не вистачить найдовшого життя!»
Його життя повинне бути довгим-довгим.
Мабуть, треба довго жити, щоб стати таким умілим, як мама, тато...
Хлопчику не спадає на думку, що мати у нього зовсім молода і
тато не старий. Йому здається: батьки жили і житимуть вічно.
Дідусь Іван, котрого він не бачив ніколи, помер од ран. Дідусь