Правик подав ідею: позбирати залізяки, розкидані на подвір’ях
та городах.
Кілька днів хлопчаки поспішали після уроків до старих садиб.
Все згодиться: діряві каструлі, погнуті колеса, іржаві ринви.
Тягли, що могли дотягти. Навіть металеві ліжка.
Але хіба передбачиш, де тебе чатуватиме лихо?
Хтось з колишніх хуторян уздрів на шкільному подвір’ї
власність: порвану сітку від ліжка. Здійняв лемент. Прибігли
інші, створили хор:
— Привласнили! Пограбували! Покарати розбишак! Усе
відшкодувати!
Склали перелік збитків. Що тільки до нього не потрапило!
Навіть сто п’ятдесят банок з варенням. їх буцімто позабували
по льохах господарі, а тепер знайти не можуть. Категорично
поставили вимогу: з кожного «разкрадача» штраф готівкою
розміром у двадцять п’ять карбованців.
Хіба діти в змозі мірятися силами з такою несправедливістю?
Школярі ладні були благати батьків сплатити штрафи. Та Віра
Романівна взяла малих під захист, і вогнище, штучно роздмухане
на неправді, вщухло.
Проте не вщухав подив у розтривожених дитячих серцях. В
якомусь із сутеренів малі ентузіасти і справді натрапили на
купу побитих банок. Володикові, найдопитливішому з усіх, закортіло пересвідчитися, що воно таке. Нічого цікавого, одні
банки — з-під олії, клею та фарби. Лише подряпав руки. Тепер
має значно болючішу подряпину на серці.
На своєму пустирищі хлопці зробили перекладину- саморобку
поміж двома стовпами. Чи не щодня приходили сюди, завзято
тренувалися. Так наче напівсвідомо, але наполегливо готували
себе для чогось серйозного.
Але й пустунами лишались.
Павло Панасович віддав сину стареньку «Вятку». Прикипів
Володя до машини: щось в ній крутить, пригвинчує. Льоня з
Василем, обома Вітьками тримають колеса. І прийшов день —
налагодили. «Ура! На старт!» Треба пересвідчитися, чи на ходу
машина.
Біля їхніх будинків — моріжок, а ближче до центру — асфальт.
Обрали вулицю Котовського, яка йде вниз від нового
автовокзалу. Докотили туди «Вятку», завели двигун —
загуркотіло. Повторне: «Ура!» І — вперед! П’ятеро
«випробувачів» осідлали свого «коня». Поїхали! Та
найслухняніший кінь збунтується, маючи на собі стількох
вершників. Так і є: гальма не слухаються. А мотор працює, швидкість чимала. Крута вулиця тут різко збочила. «Стрибай,
хто може!» — гукає Володя-водій. Пострибала в обидва боки його
команда. Тільки Льоня лишився, вдвох і в’їхали в паркан.
Швиденько поставили тин на місце — і мерщій тікати. Моторолер
перед собою штовхають: вже не їде, щось повідпадало... Не
біда, знову готові починати ремонт...
Загартовувати м’язи, вдачу і на футбольному полі не
втомлювалися. Вася Бондар наймоторніший. Вітя Рудченко —
неквапливий. Як він на воротях, для суперників — радість: поки
повернеться, вони два голи встигають забити. Вітя щиро
почувався винним. Старанно практикувався.
Володю за воротаря ніколи не ставили: малий.
Але якось не зібрався основний склад. А грати кортіло.
«Ставай, Володю, до воріт!» Ось коли він усіх здивував. Не
сподівалися хлопці, що такий гарний буде з Правика воротар.
Ніхто повз нього не зумів м’яч провести до воріт. Спритно
кидається на м’яч. А як його схопить, з рук не вибити. Стоїть
намертво.
З того дня Володю часто ставили за воротаря. Він уже хватки
не змінив. Звідки раптовий хист? Володя сам не знав.
Одчайдушність якась ним оволоділа: «Будь-що не відійду, будь-
що витримаю!»
«Завтра вихідний, погода чудесна, я пообіцяв усіх витягти з
дому на мороз. Вудки в мене завжди напоготові, мотоцикл також.
Про наживку не забув, з вечора підготував мотиля, блешні
начистив до блиску. «Мамо, вставайте, улов прогавимо! Володю, одягайся тепліше: ватяні штани, безрукавку, зверху плащ, взуй
повстяники». Одяглася мати, я теж. Малого Вітю ще з собою не
брали, завезли до баби. Дорога гарна, їхати кілометрів десять.
Взимку для риболовлі у нас відвеДені спеціальні місця: урочища
Климиха, Підп’ятниця. Вздовж дороги дерева, вкриті памороззю, кущі одягли снігові кожухи. «Тату, дивись, заячі сліди! Мамо, мамо, дивись, він сліди заплутав, щоб лисиця не змогла
розплутати!» Мотоцикл погойдується, рипить на морозі гума. «Не
змерзли?» — питаю. «Терпіти можна». З’їхали на кригу. Ось
вона, красуня Підп’ятниця, просто диво! Обидва береги в
чагарнику, вкритому снігом. Порубали ополонки, почало клювати.
Ловили всі: мама, Володя і я. Потрапляли на вудочки окунь, плітка і навіть колючий йорж. Настрій у всіх гарний, на щоках