рум’янець, руки не відчувають холоду. Сонечко схилилося на
вечір, час збиратися додому. Володя прогріває мотоцикл, ми з
мамою складаємо вудочки. І от всі на місцях: мама в колясці, я
за кермом, Володя — позаду.
Таких подорожей у нас було безліч, взимку і влітку. Ми з
Наталкою прагнули, щоб сини частіше бували на свіжому повітрі, навчалися милуватись природою, навчилися любити нашу землю, Україну.
Так Володя зростав, переходив з класу в клас. Вітя зайняв
його місце в дитсадку. Гляну на синів, подумаю: діти зростають
чи життя зростає такими сходинками?»
Із записів П. П. Правика.
Переді мною — знайомий вже книжковий томик у благенькій
палітурці з товстого картону, червоний корінець, акуратно
зашитий червоними нитками... Колись багатокольоровий, малюнок
на обкладинці побляк, але постаті вершників у будьонівках і
досі виразні. Давнє видання. На першому аркуші, зразу під
назвою «Як гартувалася сталь», рік видання — 1951-й.
Це ж її, наче звістку з власної юності, зовсім не
сподіваючись цього, побачила Наталя Іванівна Правик у
книжковій шафі своєї чорнобильської хати, коли ввійшла туди
вперше після аварії, влітку 1987-го, і ми з друзями Володі
були з нею поруч. Переїжджаючи з дружиною до Прип’яті, більшість своїх книжок Володя туди взяв. А оця, як виявилося, на своєму місці. Не схотів її, родинну спадщину, позбавляти
такої звичної домівки? Чи дбав про матір, остерігався
розлучитися з книжкою — вірною супутницею її дитячих, юних
років?
1951-й... Наталка Криволапова саме пішла до школи. Оця
книжка вже була тоді в їхній хаті. Батьки її берегли.
Загорнутою в рушник лежала. Підростала дівчинка, все частіше
розглядала малюнок на обкладинці: на брунатному тлі в світлій
рамочці бійці революції; попереду — гармоніст на білому коні; над загоном, на все небо,— полум’яне знамено. Коли почала
книжку читати, зразу запали до пам’яті слова:
«Зростав у стражданнях і злигоднях... Разом з тисячами інших
бійців, таких самих, як він, обшарпаних і роздягнутих, але
охоплених невгасимим полум’ям боротьби за владу свого класу, пройшов від краю і до краю свою Батьківщину».
Сказане про Павку Корчагіна з книжки, проте до болю близьке, дуже особисте вчувалося дівчинці за цими рядками.
Роздягнутими, обшарпаними зростали діти в їхній родині і в
сусідніх оселях, по сусідніх селах. І всюди люди мріяли про
інше життя. Не ставали від злигоднів злісними, бо вірили в
обіцянки, які протягом років супроводжували і старих і малих: достаток, неудаване почуття господаря прийдуть до кожного.
Прапори революції стверджували, що віра справдиться.
Книжка не стояла серед інших на полицях, окремо лежала в
шухляді. Володя зазирнув вперше до цієї шухляди, коли в другий
чи третій клас ходив. Мати зауважила тоді: «Трохи зачекай, синку». Замалий ще хлопчик для такого читання.
Книжку не ховала. Шафи, шухляди взагалі не замикалися в
їхній хаті. Володя томик з червоним корінцем довго не чіпав.
Але через кілька років знову висунув заповітну шухляду, витяг
книжку з вершниками на обкладинці. Підійшов з нею до мами, яка
поралася на городі: «Можна?» — «Можна, можна. Візьми, читай, Володику».
...Сторінки трохи нерівні, наче обпалені скраю. Шурхіт у них
особливий, так шурхотить під вітром осіннє листя в лісі. Може, гарячі вітри обпалили книжку, яку мати так дбайливо береже?
Заховався в садку, нетерпляче почав читати.
О! У Павки мати теж дбайлива, він шкодує її, ховає свої лиха
від неї. Павка теж любить трудитися... Але далі все різне.
Павка роздмухує самовар, виделки чистить, рушники сушить — для
господаря, в буфеті на вокзалі. Офіціант-здоровань б’є
хлопчика по голові, захистити його нема кому. О! Артем, старший брат,— заступився, покарав гидкого офіціанта, забрав
Павку з вокзалу. Володя теж готовий захистити молодшого брата
Вітю, коли тільки треба. Дядько Гриць завжди зможе, схоче
захистити їх обох. Згадав дядька, стало тепло на душі.
Напевне, таку ж вдячність відчував до Артема Павка, коли обома
руками стиснув руку старшого брата. З кожною сторінкою ставав
зрозумілішим для Володі ровесник з роману. Як траплялося з
хлопчиком майже щоразу після знайомства з новою книжкою, її
герой здобуває цілковиту реальність. Володя разом з Павкою
добував гвинтівку, з допомогою прийомів англійського боксу
навчав розуму пихатого сина начальника депо, ніяковів перед
панночкою Тонею — донькою головного лісничого. Потім, насмілившись, бігав з нею наввипередки. Наздогнавши, знову