до гачка — така вийшла колиска, — стиха говорить Наталя
Іванівна. Опускається навколішки біля шафи.
Шкільні друзі Володі — Василь, Віктор — приїхали з нами до
Чорнобиля. Разом виходимо на ганок. Хлопці мешкали в сусідстві
з Правиками, та не поспішають до домівок, пропонують: «Підемо
до Уші». Притока повноводої Прип’яті за кілька хвилин
виблискує перед очима. Гаї, луки, ще річки і ще... «Жити серед
такого привілля і не любити свого краю, хто б таке зміг? —
видихає Василь, додає гірко: — Приїхали додому на екскурсію, такого ще ніколи не було...»
Повернувшись, застаємо Наталю Іванівну в найбільшій з
кімнат. Зашиває червоними нитками корінець благенької книжки.
Ще охайніше виглядає хата. Жодної пилинки на керамічних
півниках, на посуді. Тільки засохле стебло лимона, кругла
пташина клітка зі спорожнілою жердинкою виказують біду. Довго
переконуємо Наталю Іванівну забрати хоч щось з речей. Нарешті
знімає із серванта невеличкі портрети Лесі Українки, Сергія
Єсеніна, бере програвача, платівку, кілька книжок, вклейку до
«Моделиста-конструтора» із ліжечом-гойдалкою. Дозиметрист не
заперечує.
У 1986-му, двадцять п’ятого квітня, вранці, коли Наталя
Іванівна востаннє пішла зі своєї хати щасливою, наглядати за
нею лишилась хіба що яблуня біля хвіртки. «Добрим господарем»
зветься сорт. Яблука смачні і красиві, червоні, міцні. Завжди
давало дерево гарний урожай і цього року напрочуд рясно
квітнуло. Не йшла — насправді летіла до лікарні. Чистота й
тиша, розлиті в природі, помножували радість на серці. Гарної
пори народилась маленька Наталочка, онучка. Така жадана
дитинка! Дізнавшись, що Надійка народила, Володя під вікнами
палати танцював. Справжнє чудо сталось, бо раніше ніколи не
танцював. Наталя Іванівна давала сину стільця: «Замість
партнера, спробуй!» Засміється, покружляє посеред кімнати — і
знову стілець на своєму місці.
Павло Панасович усі два тижні, коли став дідусем, ходить
розчулений. Вітю не впізнати, всі розваги забув. Учора після
навчання без нагадувань мерщій на автобусну станцію, свіже
молоко Надійці повіз. Нема в Прип’яті такого смачного, запашного молока, як у Чорнобилі, бо ніде немає і кращого
пасовиська, ніж чорнобильські луки.
Повернувся Вітя, каже: «Мамо, наша Наталочка, мабуть, незабаром розмовляти почне! Личко таке жваве, вже щось
метикує!» І гордий такий.
Завтра Володя, напевно, сам молоко повезе. Приїде вранці.
Треба обговорити, як провести свята. З початком травня майже
весь Чорнобиль на вихідні виїздить до Ялинок, улюбленого
куточка на березі Уші. Річка там і біля берега глибока, аж
чорна, а зачерпнеш води — чиста. Хвойний ліс понад нею, в
будь-яку спеку — прохолода. Котрого дня податися туди, котрого
зібратися вдома? Тож завтра на сімейній раді вирішуватимуть
разом. Графік чергувань пожежних чат мати знала наперед. Якщо
Володя вільний, в суботу чи неділю обов’язково приїздять з
Надійкою до Чорнобиля. Тепер, звісно, подорожувати складніше: в сім’ї немовля...
На праці день минув без пригод. Повернулась з лікарні, чоловік і син удома. Звідки неспокій, який раптом торкнувся
серця? Вранці потішала тиша, ввечері тривожить. Надто довге
таке заклякнення, у них на окрузі понад річкою звичайно
господарює вітерець.
Увечері замочила білизну, вдосвіта почала прати. Руки
неслухняні, що ж воно таке? Сплять прибережні вулиці, а матері
вчувається то далеке гудіння мотора, то близькі швидкі кроки.
Кинула ночви, розчахнула хвіртку. Біжить вулицею Марія, братова. Зчепила пальці на горлі, наче стримує крик. А він
вирвався: «Наталю, лихо на атомній, велике лихо! Не йдуть туди
автобуси, і звідти нема!»
Небо так само повнилося синявою. Під пензлем весни
виблискував кожен листочок на вишнях біля вікон, на яблуні
біля воріт. «Добрий господар»... Колись Павло садив яблуню, примовляючи: «Нехай добро буде з кожним, хто ступить на
поріг». Володик допомагав батькові, поливав саджанця...
«Сину!» — мати бігла містом, тим самим шляхом, яким і вчора
вранці. Повз головний майдан, повз свою лікарню. Ось вулиця, якою Володя з товаришами-десятикласниками виходив до ранкової
ріки стрічати сонце. Ось новенька будівля чорнобильської
пожежної частини, чоло будівлі вже прибране до свят. Ні, тут
не може чатувати лихо. Зараз вона почує: «Все гаразд». Мати
повторювала це, наказуючи долі, благаючи долю. Здалека
побачила обличчя сусідки, що працювала диспетчером у пожежній
частині. Обірвалися благання, обірвалося все. «Сину мій!