батьків.
Такий клас — давня мрія вчительки, Вчительки-новатора і
дослідниці. Кілька років тому Віра Романівна вразила колег і
знайомих: поїхала на день до Києва, попросивши директора
змінити розклад уроків з виняткової причини. Він зважив на
прохання, а причину уточнив уже після її повернення. Не зразу
збагнув те, що почув: «Захищала кандидатську».
Захищала — і блискуче захистила. Без навчання в аспірантурі, без протекції, пробивання «актуальних тем». Тема її дисертації
— «Формування в учнів уявлення про загальність основних
законів природи» — була сформульована життям, та ще й як
владно!
Якось вчителька натрапила на фразу Данила Граніна: «Освіта—
це те, що лишається, коли все вивчене забуте». Зачепила за
живе думка: «А що залишиться у моїх учнів?» Спробувала
пересвідчитись, засумувала від першої спроби. На уроці фізики
поцікавилася, які основні закони природи знають діти.
Перелічили зо три десятки законів, вивчених за курсом фізики.
На уроці хімії називали хімічні закони, на уроці біології —
біологічні. Залежно від назви уроку по-різному формували
закони природи ті самі учні.
— Як же тоді підкоритися єдиним для всієї природи загальним
законам? Як відчувати себе частинкою природи, щоб жити з нею в
злагоді?
Розгубилися й найкращі учні...
Вчительці кортіло перевірити спостереження і тривоги, розпитавши свого Льоню та Володю Правика. Разом зростали, ходять до одного класу, досить давно сидять на одній парті.
Тож однаково чи кожен по-своєму сприймають закони природи? Але
стримала себе: надто рано це досліджувати на них — лише
п’ятикласниками були. Розіслала анкети до двадцяти шкіл
України. Отримала лантух відповідей. Читала їх, остаточно
приголомшеною. Шістдесят відсотків учнів відповідали на
запитання про закони природи як роботи: повторювали завчене...
Отоді почалася праця, узагальнена потім в дисертації: разом з
кількома однодумцями розробили таблиці для показу
взаємозв’язку природознавчих наук на шкільних уроках. Залучили
до цього учнів. Не все пішло гладко. Частина вчителів зустріла
пошук іронічно: «Дочекалися місцевих реформаторів». Були й
категоричні протести: «Хто дозволив переглядати програми?
Крамола!» Та в дітях уже спалахнув творчий вогник, новою
методикою зацікавилися в інших республіках, в чорнобильську
школу пішли листи з проханням передати досвід. Мало своє
значення присвоєння наукового ступеня кандидата педагогічних
наук шкільній вчительці.
Відповідні інстанції дали нарешті згоду на створення в школі
експериментального класу. Отже, напередодні початку
навчального року Віра Романівна за чаюванням на веранді
Правиків не жартувала.
— Щось вирішив, Володику? — наче ненароком спитала мати.
Гості розійшлися, втрьох з хлопцями прибирали посуд зі
столу. Наталю Іванівну непокоїла думка: чи на користь сину
піде «підсилена математика»?
Мріяла, що буде первісток учителем. Навколо Володика завжди
юрмляться дітлахи, він вміє їх зацікавити, організувати, в
разі потреби — заспокоїти. Вітя завдає набагато більше турбот, ніж Володик у його віці. Скаржаться вчителі: неслухняний, пустує на уроках, кудись з них зникає. А от Володик не згоден
записувати Вітю в безнадійні: «Мамо, адже він з першого слова
слухається». Є у Володі педагогічний хист. Є терпіння.
Вітя, бува, назбирає жабок в озерцях, додому нанесе. Не
мучить їх, а розглядає. Та мати все одно гнівається:
«Повикидай негайно!» Повикидає. Через день у Віті знову жаби
по кишенях. Одного разу забігався десь, не можна докликатися, а уроки ще не поробив. Володя вийшов на ганок, постояв, подивився в темряву, пішов і собі, хвилин через п’ять веде
малого. З веранди чути, як питає: «В театрі у Віри Романівни
«Дюймовочку» бачив? Поспав, можна й попоїсти: хап-хап-хап?
Попоїв, можна й відпочити? Любиш роздивлятися жабенят, бо по-
їхньому збираєшся жити?» Відтоді не бачили жабок у хаті. І в
щоденнику у Віті поганих оцінок.
З своїх шкільних повоєнних років знає Наталя Іванівна, що
вчитель — найперша особа в дитячому житті. Класами для них
правили кімнати у випадкових, пристосованих під школу
будинках, розкиданих по всьому Чорнобилю. Яка бідність і
холоднеча була в них.... Вчителі, батьки, а з ними й учні
переправлялися поромом по той бік Уші, копирсалися серед
залишків військових укріплень. Багато чого знаходили для
ремонту і обладнання класів, ставала в пригоді будь-яка
знахідка: цеглина, дошка, замок, алюмінієва поличка. Подорожі