квіти, білі будинки — вікнами до річки. Невже тут для них не
знайдеться місця, як не знайшлося в Києві?
Андрій потрапив до Києва з Азербайджану. Селище, де з
батьками жив,— за сто тридцять кілометрів від Баку. Батьки
працювали в сільському господарстві, його ж вабило море. В
Київ привела мрія про військово-морське політичне училище. Та
документи повернули: у паспорті не мав позначки «виписаний».
Помчав додому, днів двадцять ходив за тією позначкою.
Спізнився з документами. Але з Києва вже не поїхав. Подався
туди, куди кликали: формувальником на завод залізобетонних
виробів. Армія, після неї той самий завод. Там зустрів
Наталку. Побралися, чекали дитину. Де жити? В гуртожитку
запропонували кімнату: дванадцять метрів на дві сім’ї.
Тіснувато? Є вісімнадцятиметрова — там, крім них, буде ще дві
молоді родини, звичайно, з дітьми. Записалися в чергу на
кооператив. Чекати — років шість-сім. Саме почули про молоде
місто Прип’ять. Переїхали.
Андрій став до роботи в формувальний цех комбінату
будівельних конструкцій. Комбінат звався експериментальним, умови праці в цеху застарілі, точніше — ніяких умов.
Формувальники працювали під відкритим небом, здебільшого
вручну. Люди тут не затримувались, Андрій був не з утікачів.
Але випадково потрапило на очі оголошення: пожежна частина
охорони АЕС запрошує до себе молодь.
В місті енергетиків жити, то треба б бути ближче до атомної.
Замполіт ВПЧ-2 капітан Сенін пожежну службу не розхвалював —
жваво розповідав про неї. Виявився земляком-бакинцем...
Хлопець отримав комсомольську путівку на службу в
підрозділах Управління внутрішніх справ. З ВПЧ-2 на ім’я
директора комбінату надійшло відповідне клопотання. Директор
відсунув од себе лист: «У мене бракує людей. Іди до цеху і не
сперечайся, буде, як я сказав».
Тим часом Андрія викликали до Києва на кадрову комісію. Як
годиться, повідомив керівництво цеху про це. Повернувся, а до
роботи не допускають, кличуть до профкому: «Тебе звільнено за
прогул».— «Може, хоч вислухаєте мене?» — «Можеш говорити, але
рішення вже є». Записали до трудової книжки після подяк, наказів про преміювання: «Звільнений за статтею...»
Були певні, що перетнули дорогу до ВПЧ-2. Мабуть, і
перетнули б. Замполіт, капітан Сенін, не дав. їздив до Києва, писав доповідну. Стільки ж усього було, поки Андрій Половинкин
прийшов у чату лейтенанта Правика...
Наче минулось усе це. І от знову не дає те все спокою:
«Буде, як я сказав». «Рішення вже є». Пригадалося і готельне:
«Сторонні не обслуговуються». Виявляється, дедалі важче
вибачити собі: чому відступив перед несправедливістю, неподобством? Дедалі важче зрозуміти, чому інші, старші за
віком, посадами, не спинили самодура, навпаки, потакували
йому? Про це Андрій при нагоді спитає лейтенанта Правика. Він
хоч і спокійний, має незалежну вдачу. В «Комсомольському
прожекторі», за який відповідає начальник чати, перепадає
навіть начальнику частини. Комусь, мабуть, перепаде і через
новоприбулого Половинкина. На минулому чергуванні провадили на
АЕС навчальне розгортання. Андрій кепсько себе почував: без
«бойовки», чобіт, рукавиць, каски. Нічого він ще не має, навіть перепустки на станцію. Туди на навчання з усіма заїхав
— назад прапорщики не хотіли випускати.
Отак поназгадував, розвоювався з собою і... покришку від
каструлі лишив у їдальні. Похопився, коли вже приїхав до
частини. Зашарівся: «От гава. Помітять бійці, так і скажуть».
Бійці помітили: «Погано їси. Обід не до смаку чи не нагуляв
дорогою апетиту?» Захаров мирно зауважив: «Годі, козаки.
Хлопчина до ваших дотепів не звик, а звикне — в боргу не
залишиться. Андрію, за вечерею я поїду».
Андрій вкотре спіймав себе на думці: «Мені легко з ними. З
усіма». Пошкодував: як зранку поїхав на АЕС старший сержант
Бутрименко, та й досі не повернувся. Може, теж згадує чату?
Такий був той день: майже всім пережите так чи інакше
згадувалося.
Усі свідчать, що тоді панувала навколо рідкісна тиша.
Не тільки на станції, а й у Чорнобилі.
Михайло Андрійович Головненко, водій з чергової чати
чорнобильської професіональної пожежної частини № 17, розповів: «Удень до лісу виїжджали, трава горіла. Дерева мов
позасинали, і на галявинах ані вітерця». Ввечері грали в шахи, здавалося, що «тиша навіть заважає, щось у ній було тривожне, стороннє».
Може, справді, так лише здавалося в згадці після того, коли
невблаганна межа пролягла між останньою п’ятницею квітня і