Поетичність, що входила до дитячої душі із світанковими
променями понад чорнобильськими Ялинками, плескотом хвиль
замріяної Уші, піснею про Ли-мерівну, поетичність, яку вміла
розкрити Віра Романівна, даруючи учням найвищий скарб —
відчуття гармонії світу, стала природною, невід’ємною часткою
юнацького світосприйняття. Хоч зовні нічим не виказувала себе.
— Рій часто запрошували на вечори дозвілля до медичного, музичного училищ. Володя йшов з усіма, але всі танцюють, він
стоїть біля стіни. Одного разу я не витримав, підійшов: «Чому
не береш участі?» Він зашарівся, відказує майже провинно: «Не
бачу дівчини, яка б припала до душі». Шукав, добре знаючи, кого шукає. Вірив собі, в своє щастя вірив.
П. М. Березняков.
Вірою сповнені й листи:
«Все буде добре. Не хвилюйся і не бери близько до серця
невдачі. Борись з ними і перемагай. Такий девіз!»
«Труднощі — це тимчасове, з ними треба боротись».
«Всі наші дні — це боротьба з тим, щоб більше було добра і
справедливості».
Ширшають уявлення Володі про межі, зміст повсякденної
боротьби. Вітя Рудченко повернувся додому. Повернувся з
Афганістану. Василь Бондар, який на той час уже працював у
«Сільгосптехніці», саме їхав трактором уздовж лану (колосся
шуміло там, де колись дітлахи обладнали собі «штаб»), а до
вулиці Шевченка Вітько крокує!
Цього ж вечора, вільного для всіх, опинилися разом на річці.
Досхочу пірнали, після купання посідали біля своєї верби.
Кортіло про все розпитати друга — тоді правду про «афганців»
ще доводилося видобувати лише між газетними рядками. Але
чекали, щоб заговорив сам. Віктор досить несподівано почав:
«Там такий працьовитий і чесний народ... Живуть бідно, ніхто
чужого не візьме. В духанах за двері править шмат брезенту: опущений — зачинено, закинутий догори — заходь, от й усі
перестороги». Очі у Віктора ті самі, довірливі, але в погляді
нова зосередженість. Усе, через що пройшов, довго в ньому
житиме. Віктор щось долає в собі, коли рішуче продовжує: «Знаю
відтепер, як жахливо бачити загиблих товаришів. А чи принесе
Афганістану мир їхня загибель — не знаю...»
Вітя обрав роботу, пов’язану із атомною станцією. Сів за
кермо КамАЗу, возить устаткування на нову чергу АЕС.
Друзі збираються не так часто, як того б хотіли. Сергій
Швайко та Віктор Лазаренко в СВПЧ-6 з допомогою начальника
чати Володимира Правика ретельно опановують майстерність
пожежних. А Правик добряче ганяє їх і в навчальному класі, і
на спортмайданчику. Хлопці не скаржаться, навпаки, із
задоволенням розповідають Наталі Іванівні, як Володя разів по
десять підряд здатен зіпхнути їх з сторчкової стінки.
Від них мати чує про сина і таке: «У вогонь іде першим».
Знала Наталя Іванівна, яку професію обрав син. Але невже
командир має власноруч виносити з палаючих сутеренів балони з
газом?
Розшукала в столі у Володі невеличку книжечку: «Бойовий
статут пожежної охорони». Ось вони, «обов’язки начальника
чати». Скільки ж їх! «Керує бойовою роботою, несе
відповідальність за безпеку особового складу, виконання
бойового завдання, збереження пожежної техніки, пожежно-
технічного озброєння...» Ще не все. Має «організувати»,
«підготувати», «призначити», «розподілити»... Але ж ніде не
сказано, що має першим кидатися в полум’я.
А тут розмова в поліклініці: в прип’ятському порту була
вчора пожежа. Від пацієнта, матроса дебаркадера, Наталя
Іванівна довідалась, що вогонь охопив баштовий кран. З нього
на стоси дощок падав палаючий мазут.
— Могла б статись ще більша біда, добре, що за начальника у
пожежних — кмітливий хлопець: наказав своїм на причал давати
воду, сам видерся до кабіни, встиг вчасно збити полум’я і на
крані.
— Сам? Який той командир з себе, не розгледіли?
— Де було розгледіти, голубонько! Коли вниз зійшов, від гару
й мазуту весь чорний був — і обличчя, і каска, і роба їхня.
Ледь дочекалася сина. Володя приїхав з Прип’яті як звичайно, вранці. Наче не змарнів. Про пожежу не згадав жодним словом.
Увечері, після програми «Час», вийшов на веранду, мати за ним.
— Синку, кажуть, учора в порту пригода була?
— Була робота.
— Ти працював?
— І я теж.
— Хіба така твоя робота — на баштовий кран дертися? Хіба
там, крім тебе, людей не було?
— Люди, звичайно, були. Вся чата. Портовики теж поривалися
допомагати... Ходімо до хати, мамо!
Наталя Іванівна відчула себе надокучливою. Слухняно пішла за
Володею, повторюючи одне: «Ніколи більше не питатиму про