Нас у батьків шестеро, і всі народилися в Білих Сороках.
Найстарший — Льоня, йому, коли сталась аварія, було тридцять
п’ять. Найменша — сестра Оленка, вона мала тоді двадцять три
роки. Можна сказати, теж із пожежних: її чоловік, Легун
Сергій, з нашої чати. Двадцять шостого квітня вночі ми з ним
виїздили на станцію в одній машині. У нас другий хід, але того
разу першими виїхали за розпорядженням начальника чати
Правика. Сергій Легун теж з Білорусії, тільки село інше, Кожушки. З цього села в чаті був ще один пожежний, Легун
Віктор, а також Король Андрій, водій першого ходу, з ним на ту
останню пожежу вирушив лейтенант Правик.
Але про Білі Сороки, про наше село. В ньому радгосп
«Прип’ятський», від села до річки Прип’ять — триста метрів. У
нас близько вісімдесяти дворів, звичайне село, для нас дуже
пречудесне. Гриби, ягоди, риболовля, полювання... Все в твоїх
руках. Наше село зараз за колючим дротом, «відчужена зона», важко уявити, що зараз там, у Білих Сороках.
Але краще про те, що було до аварії. Я скінчив десять
класів, рік працював на Прип’яті, зміцнювали береги. В армії
служив у будівельно-інженерних підрозділах, у Москві.
Запропонували лишитися в московській міліції, дав згоду. А
приїхав додому і не наважився звідси їхати. Батьки, брати, сестри тут, і природа наша, і місто Прип’ять будується. Льоня
вже працював там зварником.
Мене покликали до пожежної частини, тоді була ВПЧ-26, охороняла молоде місто і станцію. Потім безпосередньо на
станції організували ВПЧ-2. Потрібні були бійці, людей не
вистачало. Я привів Льоню, його взяли в нашу чату. Петро, менший брат, після армії прийшов до частини. Навчався заочно в
Черкаському училищі, мав посаду інспектора по охороні
Чорнобильської АЕС. Контролював протипожежний стан реакторного
відділення, а потім п’ятий і шостий блоки, які будувалися.
Лейтенанта Правика, коли він до нас прийшов, Петро всюди водив
по станції, показував, що там і де. Ми свого командира
полюбили одразу. З ним можна одверто говорити на будь-яку тему
і без зайвих балачок знайти вихід з будь-якої ситуації. Він
особовому складу не потурав, як довелося десь читати. Коли
треба, міг з бійцями поводитись дуже суворо. Але завжди по-
людському.
У частині за кілька років змінилося кілька начальників. І що
далі, то вони менше хотіли зрозуміти, що порядок і дисципліна
будуть там, де з людьми — по- людському. Молодий лейтенант це
знав добре, з училища або навіть раніше».
Із розмови з Іваном Шаврієм,
пожежним ВПЧ-2.
«Хотів би наголосити: ще на першому курсі Володимир Правик
прагнув скласти про все власну думку — чи то була нова тема з
політекономії, чи якийсь конфлікт у групі. Його моральні
ідеали — непересічного рівня. А от скептицизму в ньому не було
зовсім, хоч він, гадаю, мав досить підстав для розчарувань.
Дивлячись на нього, не можна було не думати: хлопцеві буде
непросто служити. Адже за своїми переконаннями він прагнув
діяти».
Із розповідей майора В. О. Шкута.
Брати Шавреї — зовні схожі: високі, широкі в плечах, у ході
легкі. Лейтенанту Правику подобається зворушливе ставлення
всіх Шавреїв до рідного села, до батьків. Якщо треба розшукати
когось із братів у вільні від чергувань дні, адреса точна: Білі Сороки. Пораються біля батьківської хати або в полі.
Дві третини особового складу ВПЧ-2 — молодь. Нема таких, які
б цуралися спільної праці. Обладнали зручне чатове приміщення, навчальні кабінети, Ленінську кімнату. Так само всі разом
взялися за спортивний зал. Готові поміст для гирьовиків, турнік, бруси. На черзі — волейбольний майданчик. Гравці та
уболівальники пишаються: зручний і акуратно зроблений.
Секретар комітету комсомолу старший лейтенант Віктор
Мельников — завзятий спортсмен. Усіх на ноги підійме, коли
щось треба: від начальника частини до начальників з області.
Зумів вибити в Києві дефіцит із дефіцитів: спортивну форму. Як
обійтися без неї, коли намічені олімпіада «Сніговик-01», змагання з волейболу, міні-футболу. Спортсмени вже виходять за
межі пожежної частини. Провели гру з футболістами міської
міліції, викликали на двобій грандів шкіряного м’яча —
атомників. На АЕС з погордою поставилися до цієї гри: «Граємо
з пожежниками!» А пожежні взяли та й обіграли команду
реакторного цеху.
А чому б не продемонструвати, що таке пожежно-прикладний
спорт? Організували в Прип’яті міські змагання. В 1985 році
серед команд пожежного гарнізону Київщини вийшли в чемпіони.