Лейтенант Правик очолював ланку газодимозахисників. Сергій
Легун їздив з ним до Києва. Бійці в КІПах працюють, умови
змагання ускладнені. Та посіли друге призове місце.
Запланували: перше буде не пізніше наступного, 1986 року. Для
ВПЧ-2 він знаменний: відзначатимуть десятиріччя своєї частини.
І за мистецтво взялися. Все точнісінько як в училищі: зацікавили людей — і знайшлися музиканти, знайшовся й поет.
Склали чималу програму, почали писати пісні. Секретар
партійної організації лейтенант Анатолій Шефлер — співає.
Комсомольський секретар Віктор Мельников грає на гітарі, лейтенант Андрій Мельников-молодший — на басі. На сцену
виходять: пожежний Віктор Легун, водій Володимир Березан, інспектор Василь Давиденко. Старший водій Віктор Старовійт — і
виконавець, і репетитор: має середню музичну освіту.
Мистецький колектив за всіма правилами.
Прем’єра у себе, в Ленінській кімнаті. Далі — гастролі: Іванків, Поліське, Чорнобиль. Вирушили до Києва. На огляді
художньої самодіяльності Управління внутрішніх справ у ВПЧ-2 —
першість.
У лейтенанта Правика з сержантом Захаровим склалося міцне
співавторство в сфері технічної творчості. Розробили
автоматичний фіксатор для воріт, і вже не треба двом бійцям їх
тримати, доки не пройдуть автомобілі. Виготовили освітлення
для навчальної башти. Розпочали обладнувати механізм для
підйому і сушіння на башті пожежних рукавів. Задумали
оригінальний пристрій, який забезпечить безпеку робіт на
висоті.
Сержант часто подає ідеї. Лейтенант із захопленням
виготовляє креслення, розрахунки. Видано наказ: обох
преміювати. Дехто знизує плечима: командир за п’ятнадцять
карбованців пішов у підручні до підлеглого? Де офіцерська
гідність? І цей же офіцер малює карикатури на вищого за
званням і посадою? Де військова дисципліна?! Щось надто вже
демократичний той молоденький начальник чати з ВПЧ-2. Жодної
дистанції поміж ним і особовим складом! Куди це годиться, у
воєнізованій чаті такий поступливий начальник!
Якби він умів поступатися переконаннями, якби обминав гострі
кути бодай тоді, коли наперед відомо, що наражається на
неприємності... Не поступається, не обминає. В училищі на
захист несправедливо скривдженого курсанта ставала вся чота,
часом — цілий дивізіон. Тут на службі, в разі потреби
відстояти бійця має він, начальник чати.
«Довелося дещо спинити начальника. Він передав на
товариський суд справу на трьох чоловік, серед яких на одного
— нізащо.... От я й виступив: «Зняти з порядку денного». Мене
підтримали всі. Після того начальство викликало мене до
кабінету і спитало, чому так виступив. Ми трохи посварились.
Але то все для діла»,— в черговому листі до Черкас з’являються
і такі рядки.
Правик був хлопцем не сварливим. Спілкуючись і з підлеглими, і з начальством, лейтенант добирав для обстоювання своєї думки
вагомі аргументи, доводив її з спокійною переконаністю.
Лейтенант Правик переконаний, що сліпа покірливість, тим
паче догідливість з військовою дисципліною несумісні. Він
вірить, що свідоме служіння обов’язку визначає силу і бійця, і
командира.
Свідоме служіння обов’язку... Вислів звичайний, чіткий.
Одначе і тут є над чим подумати.
Одного разу гасили вагончики, тимчасове житло будівельників.
Кисневий балон вагою кілограмів на вісімдесят витяг із полум’я
Володимир Прищепа. Котить ного поперед себе, у самого от-от
спалахне «бойовка».
Коли розбирали бойові дії, лейтенант Правик суворо зауважив
пожежному за нехтування вимогами безпеки, Той спитав: «А я що
мав робити? Заховатись, чекаючи вибуху?»
Таке ж запитання було і в листі, який щойно отримав Правик
із Запоріжжя від однокурсника... Той розповідав, що у
ливарному цеху металургійного заводу загорівся трансформатор.
Чата була готова до дій, та інструкція не дозволяє пожежним
діяти, доки адміністрація підприємства не потвердить (у
письмовій формі!), що трансформатор вимкнено.
Товариш писав: «Уяви, в цеху страшенне збудження, звідусіль
обурені вигуки: «Чого стоїте, гасіть!» Я ж намагаюсь
дотримуватись інструкції, питаю, де потвердження? Нема, не
можуть розшукати начальника цеху! Полум’я високе, ще трохи і
станеться викид мастила. Йдемо вдвох з водієм, працюємо піною.
Загасили вчасно, тут прибуло й наше начальство. Майор оглянув
цех — усе гаразд. Тоді питає мене: «Маєш потвердження про
безпеку?» — «Не дочекався, не маю!» — «Отак?! Матимеш догану».