стріхою, а ті кубляться на берегах, адже всюди однаково
цвірінькають і стрімко розгортають довгі, гострі крильця? Чому
на гілках сидять, на землю майже не сідають, в річці купаються
на льоту?
Як узагалі воно буває, що все народжується, росте, радіє — і
вмирає? Як буває, що річка біжить до моря і ніколи не
вертається назад? Як усе відбувається в природі і чому?
А чому зараз, серед ночі, до лейтенанта Правика так
настійливо повертаються спогади дитинства і оті його
нескінченні дитячі запитання? Щоб відпустив неспокій? А звідки
він? Навчання чати на станції два дні тому пройшли добре, рукави вдень перевірили і полагодили старанно, план
виконується з випередженням. Щоб завершити страхувальний
пристрій для гасіння пожеж на великій висоті, їм з Анатолієм
Захаровим потрібні лише кілька днів. Маленька Наталка? Так з
нею, правильно сказав Іван Олексійович Бутрименко, що може
трапитись? Бачив недавно донечку, мирно спала, коли, вирушаючи
на станцію, обережно поцілував малесенький лобик.
Мабуть, прикрість, неспокій — від виклику на третю чергу.
Прибули туди миттю, Андрій Король справжній «водій-космонавт».
А будівельники вже самі загасили загоряння, все-таки
добровільна пожежна дружина на станції — бойова. Але ж знову
цей ненависний ворог: безглуздя. По всій країні йому нарешті
оголошено відкриту війну, все ж після таких викликів думаєш: невже безглуздя не викорениш? Внизу хіміки обробляють метал, щоб уникнути корозії, надовго зберегти будову, а просто над
ними — електрозварник почав зварювати: без допуску видерся
туди, хоч правила розвішані всюди, а лише дозвіл пожежної
частини дає право на зварні роботи. Хіміки утришия виштовхали
невігласа.
Усе горить... Навіть в тій же книжці Юрія Гагаріна йдеться
про пожежу. В новітньому, здавалося, найдосконалішому літаку
відмовив мотор. З-під капота — полум’я, в кабіні пілота — дим.
Пожежа в повітрі, десь між небом і землею, в баках — бензин.
Так, свої каверзи вогонь готовий розпочати найнесподіванішої
миті. Пілот посадив, зберіг літак. Уславлений то був пілот, Герой Радянського Союзу Галлай... В журналі, де Володя
напередодні відшукав малюнки і креслення дитячих меблів, на
спільній вкладці з «клубом домашніх майстрів» — два десятки
оригінальних літаків, кольоровий фоторепортаж про авіасалон в
Коктебелі. Молоді конструктори — з Підмосков’я, Волги, Прибалтики. Є харків’яни, дипломники авіаційного інституту...
Від дядька Грицька Володик Правик не раз чув про моделі, виготовлені в ХАІ.
Начальник чати Правик усе стояв біля вікна. Плив в небі
смугастий станційний димар. Нескінчений політ... Чи існують ще
десь цивілізовані суспільства? Що можуть обіцяти всій Землі, тож і оцій землі, чорнобильській, спроби розшукати їх?
Споріднені душі. Сьогодні не знаєш, що така — зовсім поруч, а завтра зустрічаєшся з нею. Якби завжди справджувалися
зустрічі...
Не міг знати Володимир Правик, міркуючи про минуле і
прийдешнє, що у нього є земляк, теж Володимир, з не меншою
силою поглинутий дуже схожими роздумами. Віком трохи старший, і не першу, а другу школу в Чорнобилі закінчив. Обрав після
неї медичний фах. Як колись Наталя Іванівна Правик. З
дитинства, як Володя Правик, любить фантастику. І читає, і сам
пише.
З лікарем Вишгородської станції швидкої медичної допомоги, членом Спілки письменників України Володимиром Зайцем ми
випадково зустрілись зовсім недавно. Тоді ж і теж через збіг
обставин дізналися: ще до аварії на АЕС він написав і видав
фантастичну повість «Місто, якого не було». На ті часи
фантастичну, для сьогодні — з сюжетом, досить вірогідним...
Перечитую обпалені гнівним і тужним передчуттям сторінки про
те, як в місті Глуховичах «одного з недільних вечорів трапився
немислимий раніше випадок: танцювальний майданчик виявився
абсолютно спорожнілим. І це була не звична порожнеча, а
стерильно чиста порожнеча якогось неземного пейзажу... Першого
серпня 19... року на місто почав падати пил... Пилопад не
припинився і наступного дня. І мешканці почали залишати своє
місто... А пил усе падав, падав, падав... І поховав пил
місто».
Письменник не лишає читачеві найменших сумнівів: нічого
спільного з радіаційним впливом не має той пил. Але його
вбивча сила не менша... В фантастичній повісті місто Глуховичі
(дуже легко впізнати в його землі — чорнобильську, в його
річці Ужиці — реальну притоку Прип’яті Ушу) загинуло під пилом
бездуховності, мертвим стало в ньому життя, втративши