трапилось. Так передбачає «Бойовий статут», так було завжди.
Крім цього випадку».
Свідчить старший пожежний ВПЧ-2 молодший сержант Сергій
Легун:
«Коли трапився вибух, зразу зник телефонний зв’язок, я
схопив трубку, намагаючись з’єднатись: глухо. Хоч ми побачили
вибух раніше тривоги, все одно маю почути станцію. Вбіг
лейтенант Правик, уже і Галуза в диспетчерській, я швидше до
машини. Всі по місцях, ворота вже відкрив новенький, Половинкин, і теж до нас біжить».
Молодший сержант Андрій Половинкин:
«Коли на попередньому чергуванні мене без перепустки охорона
не випускала зі станції, начальник чати Правик сказав, щоб на
виробничий майданчик я не їздив, доки не прийдуть мої
документи. Але тут він гукнув: «Ідуть усі, їдемо разом!» Я
побіг до машини Захарова. Машина Короля теж уже була заведена, там сиділи Шаврей Леонід, Володимир Прищепа, Микола
Ничипоренко. Лейтенант Правик ще був біля телефону в
диспетчерській, вони чекали на нього, а Захаров уже виїздив. Я
сів до нього. Це смоково-рукавний автомобіль. Начальник чати
нас по дорозі до прохідної наздогнав, Андрій Король — вмілий
водій».
Андрій Король, сержант, водій третьої чати:
— Спочатку я був у ВПЧ-2 старшим водієм, по всіх чатах
підмінював, кого треба. Останній час з лейтенантом Правиком
служив, став повноправний у третій чаті. На постійну роботу
туди попросився сам. Начальник чати Правик моє клопотання
підтримав, начальник частини Телятников задовольнив. Третя
чата була найзгуртованішою. Сміливі хлопці, дружні, небайдужі.
Мені завжди подобалося, як красиво вони працювали на пожежах.
Начальник дає короткі розпорядження: звідки під’їхати, скільки
стволів. Я не встигну подати воду, а вони вже розгорнули
рукавну лінію, хоч на п’ятдесят, хоч на сто метрів.
Дехто «згори» називав третю чату найнеблагонадійнішою. За
те, що хлопці, скажімо, можуть прямо висловити свою думку
начальству або вголос обурюватися вчинком, з яким не згодні. Я
знаю інше: коли третя чата працює, то працює по-справжньому. І
вночі двадцять шостого квітня вона це назавжди довела. Хоча
хто тоді думав про те, щоб комусь щось доводити.
Мій автомобіль звичайна автоцистерна, державний № 35-75 КХС, на дверцятах написано: «Прип’ять-2». Вранці двадцять шостого
квітня машину наказали лишити на станції, випустити її не
можна, бо «брудна» — ввібрала радіацію. Всю ніч ми з нею
перебували біля аварійного енергоблока, подавали ствольникам
воду на дах. По тому, вдень, ще виконували інше завдання. Коли
нам сказали їхати на санпропускник, моя машина нас довезла, біля АПК-1, тобто біля адміністративно-побутового корпусу, і
залишилася.
На АЕС першим рушив Захаров, за ним ми, за нами Бутрименко
на третьому ході. Лейтенант уже в кабіні сказав, що не
додзвонився на АЕС, не відповів навіть центральний щит
управління. З кабіни по рації він підтвердив виклик номер три.
Це означає, що всі пожежні чати Київської області негайно
виїздять на АЕС. Я постійно вирушав на пожежі з начальником
чати і знаю його. Бачу, він дуже хвилюється, але зовні
тримався спокійно. «Доведеться сьогодні попрацювати»,— одне це
сказав. Метрів через п’ятдесят ми наздогнали Захарова.
Бутрименко не відставав, хоч у нього автомобіль пінного
гасіння вагою шість тонн.
Коли ми під’їхали, прапорщики охорони вже виглядали на нас,
відкрили ворота навстіж. Що скоїлось, вони не знали, жодних
роз’яснень їм ніхто не передав. Крім них, жодної людини не
було видно. Машина ще не зупинилась, Правик уже був внизу, нам
з Миколою Ничипоренком наказав ставити машину на гідрант
праворуч, а Прищепі і Льоні Шаврею наказав: «За мною, в
розвідку». Вони втрьох побігли в темряву. Ми вже побачили, що
на всьому ряду «Б», вздовж четвертого блоку,— розбиті плити, арматура, завали. Захаров, поставив свою машину на гідрант, допомагає нам. Прибігає Льоня Шаврей: «Швиденько на той бік, на ряд «А», до машзалу, загоряння на даху, загроза пожежі на
третьому блоці!» Об’їжджати довелося метрів сімсот, зате ряд
«А» начебто цілий. Швиденько стаємо на гідрант. Виявляється, за ним теж вивернений бетон, далі не поїдеш. Але переконалися, що там, де мали взяти воду, з сухотрубами все як слід. Шаврей
з Прищепою вже нагорі, на тридцять третій позначці,— це дах
машинного залу, висота тридцять три метри. Пішла туди вода, тримаємо тиск. Правик передає по рації Бутрименку і Захарову, щоб підготувалися до пінної атаки. Вони поїхали до
мастилобаків. Ми з Ничипоренком подаємо воду на машинний зал, коли підбіг один із станційного персоналу: «Треба взяти