пораненого до лікарні, стан дуже тяжкий». Своєю машиною, ясно, ми не могли допомогти. Зв’язалися по рації з Вітею Галузою, він з диспетчерської викликав «швидку».
Треба зробити певний відступ. Спочатку я зустрічалась з
пожежними поодинці, майже з кожним по кілька разів. Зустрічі
стали невимушеними, і ось пожежні зібралися гуртом. Тоді
виявилося, що доти їм не доводилося отак, спільно, згадувати
події ночі на 26 квітня...
Усі свідчення збіглися, до найменшої подробиці. Електричну
лампочку, що уціліла в хаосі руйнувань біля центрального входу
і гойдалася серед обірваних проводів, запам’ятали й згадували
Ничипоренко, Король, Бутрименко. Першим ця лампочка кинулася у
вічі начальнику чати Правику.
Командир рою і водій, старший сержант Іван Бутрименко:
— Пітьма, згасли всі прожектори, Правик каже: «Олексійовичу, що могло трапитись?» Нічого не знаємо, ніде нікого. І тихо-
тихо. Кажу, може, вибухнув водень, горить бетон? Тоді Микола
Ничипоренко показує: «Не бетон, а графіт горить». Справді, бачу: вогонь синій, графіт. У нас незадовго до всього цього
була зустріч з інженером станції, я спитав, що може бути, якщо
раптом станеться аварія з реактором. Він аж засміявся:
«Аварія? Раптом? Вам це ні до чого, вашої ноги на станції тоді
не буде».
Коли Правик з хлопцями побіг у розвідку, я хотів його
застерегти, щоб не бігли транспортним коридором, звідти такий
ядучий, незвичний дим. Гар взагалі був такий, що майже від
самої частини перехоплювало подих. Звичайно, вони побігли
всередину, та й не звернули уваги ні на гар, ні на графіт. Нас
врятувало те, що у нас завжди були бездоганні рукави. Якби з
дірками, то ми були б у воді, в опіках, бо у всіх на одязі був
графіт. Потім заступник начальника частини капітан Леоненко
просто в рот нам клав таблетки, руками ми не могли взяти — і
руки, і ми всі були в графіті.
Схему пінної атаки ми із Захаровим склали, але команди
гасити піною не було. Лейтенант Правик, перший керівник
гасіння пожежі, добре знав хімію, отже, за тих умов не можна
було — піною. До моєї машини не можна було доторкнутися, так
било струмом, що аж іскри проскочували. Трансформатори на
високій напрузі аж тремтіли. Може, нісенітниця, але мені сумно
ставало, коли я згадував, що не пообідав з чатою. Наче вже
знав, що обідали тоді всі разом востаннє.
Старший пожежний ВПЧ-2, виконуючий обов’язки командира
відділення молодший сержант Леонід Шаврей:
— Таке коїлося, а в мене промайнула раптом думка, що в
частині лишилася пластина, на якій ми з начальником чати
збирали електросхему для кольорової музики. Він мені все
показав і поставив свій підпис, випалив його на тій пластині.
Пожартував: «Затверджено, все інше можеш припаяти самотужки».
З усього майна, що загинуло, для мене найдорожча та пластина.
Вже на даху знав, що вона загинула.
Коли вибухнуло, я відпочивав. Підхопився, не помітив, що
«боївка» вже на мені. Димар до верхівки в полум’ї, схожому на
чорний гриб. Бігли до станції транспортним коридором, видно
було: четвертий зруйнований. Все розбите, людей нема. Правик
до телефонів, у машзалі повно апаратів внутрішнього зв’язку, жоден не працює. Біжать два атомники, пояснити нічого не
можуть, одне кажуть: реактор вибухнув, треба рятувати дах, інакше спалахне все. Правик дає команду; машину на ряд «А», до
гідранта, воду на дах третього блока. Питаю: «А ви ж куди?»
«Мені треба на дах реакторного»,— побіг до внутрішніх сходів.
Ми вже бачили, що пожежні виносні сходи порозірвані.
Ми поставили машину. Володя Прищепа поліз нагору — рукави
під обома руками. Беру під пахву дві скатки, теж біжу нагору.
Отак піднялись і загасили.
Прошу Леоніда Михайловича Шаврея не поспішати і розповісти, що воно таке — «загасили»?
...Дах ходив під ногами ходором, палаючий бітум засмоктував
ноги, палаючий пластик цупко стискав легені отрутою.
Підступали запаморочлива слабкість, гидка нудота — ознаки
радіаційного ураження. Та руки міцно тримали, безпомилково
спрямовували важкі вібруючі стволи. Загасять осередок вогню, а
іскри знову розлетілись трасуючими кулями, шириться по бітуму
вогняна річка. Все спочатку.
«Вітер нам у спину, інакше не втримали б страшенної спеки».
Це все інші скажуть, Леонід Шаврей тільки згадає, як жартував
Володимир Прищепа, коли загруз у розпеченому бітумі: «Чоботи
зіпсував, доведеться списати, буде «втик» від комендантки». А