підігнав до стіни, всі наші ствольники зразу ж — догори, Ігнатенко, Тишура, Ващук, Титенок — усі на дах над реактором, начальник чати Кібенок з ними, і Правик теж. Я гукнув Титенка:
«Миколо, лишися, може, тут щось треба буде».— «Ні,— каже,— я
там потрібніший».
Петро Пивовар подав у сухотруби воду, вона фонтаном — до
неба. Сухотруби розірвані. Микола Ващук збігає вниз, відібрав
рукави невеличкого діаметра, знову нагору. Метрів з тридцяти
скинув мені вірьовку. Я їх прив’язав, він підняв. Вони не дуже
довго, як для звичайної пожежі, працювали там. Якихось хвилин
тридцять. Але пожежа була атомна. Титенок вниз йшов першим, тримався на ногах. За ним Коля Ващук. Прогін пройде, сідає.
Вася Ігнатенко, Володя Тишура йшли останніми, з Вітею
Кібенком. їм було дуже кепсько. Трохи раніше спустився Правик.
Якраз підійшов майор Телятников. Лейтенант доповідає і
хитається. Він говорив: «Треба змінити хлопців, там дуже
висока радіація». Зупинили «швидку», Правика повезли.
Начальник другої частини з бійцем — до сходів. А ми ще
чергували до шостої ранку, поки по тривозі нам не дали відбій.
Потім виходили в Прип’яті до своєї частини, на службу.
Почував себе кепсько, та незручно сказати, бо можуть подумати: радіації злякався. Один такий знайшовся у нас. Між іншим, начальник чати. Зачинився в порожній квартирі, не виходить у
чату. Довелось його з штурмівкою через вікно з третього
поверху «рятувати». Все одно кудись утік.
Це один. Всі інші трималися до останнього. Двадцять восьмого
я виставив машину, а йти не можу, відмовили ноги. Забрали мене
спочатку за п’ятнадцять кілометрів, до піонертабору
«Казковий», а через добу — до Києва, в радіологічний інститут.
Наших хлопців я більше не бачив. Ніколи. Їх усіх, Кібенка, Ігнатенка, Ващука, Тишуру, Титенка, двадцять шостого
відправили до Москви. Правика, багатьох з ВПЧ-2 — також.
...Грандіозна боротьба розгорнеться на Чорнобильській АЕС, в
усій тридцятикілометровій зоні. Державні діячі, генерали, вчені визначатимуть її напрямки. Найновітніші механізми, найсміливіші експерименти, допомога всієї країни, увага
враженого аварією світу... Все це буде. Після подвигу
пожежних.
Будуть скрупульозні дозиметричні вимірювання, всілякі
захисні костюми. Будуть розраховані до миттєвості терміни
перебування в зоні опромінювання. Але це потім.
У пожежних ніяких дозиметрів не було одвіку. Годинники?
Леонід Шаврей, натягаючи «боївку», хотів був глянути перед
виїздом на ручний годинник — не встиг. На даху машинного залу
Шаврей-старший із Володимиром Прищепою перебували кілька
годин...
Вже на станції Івана Бутрименка зацікавило, котра година. Не
тоді, коли проводив свою важку машину спецгасіння через
завали, стояв біля трансформаторів, що гули від напруги. Коли
зникла загроза, що спалахне в трансформаторах мастило. Перевів
подих і згадав про час. Годинника на руці немає. Загубився, мабуть, коли шукали серед руїн гідрант.
Андрій Половинкин не те, що час, напевне, самого себе не
пам’ятав. Після того, як з майором Телятниковим відправили до
Прип’яті лейтенанта Правика, весь час бачив перед собою
обличчя начальника чати. За годину серед ночі припав до нього
неприродний загар.
Як лейтенант зумів у такому стані спускатися з висоти без
допомоги? Андрій тепер взнав, що то за висота. То провалля, то
стіни, наче у фортеці. Лабіринт для хлопця, який вперше ступив
на хитромудрий станційний дах. Нескінченність мороку і висоти.
Наче взагалі вже нема внизу землі і ніколи не існувало ранків.
Але у нього — наказ майора Телятникова, а в тому наказі—
тривога лейтенанта Правика. Треба попередити про небезпеку
пожежних, які ще нагорі. Хлопець уперто дереться туди. В
благенькій бавовняній куртці, простоволосий, без рукавиць.
Спитала, як голими руками тримався за розірвані бильця? «Я
намагався за них не триматися» .
Нарешті побачив чиїсь голови над стінкою. До них всього
кілька метрів, але звідки підступитись? Гукає в темряву:
«Спускайтеся! Наказ спускатися!» Люди зникли, він гукає знову.
Андрій Половинним:
— Я стояв, чекав, не міг піти, не був упевнений, що мене
зрозуміли. Скільки чекав, не знаю. Вирішив шукати шлях.
Дивлюсь, ідуть, один, другий, за ними ще двоє. Я тих хлопців
не знав. Спитав: «Усім передали, чи там ще хтось?» Один
сказав: «Усім». Ось тоді я пішов назад. З майором Телятниковим
зустрівся на півдорозі, спустилися, ходили по станції. Точно
не знаю де, бо раніше там ніколи не бував. Знайшли когось з