керівників зміни, майор говорить: «Потрібен дозиметрист, нагорі працювати не можна». Той начальник відповідає: «Все не
так страшно».
Спускаючись з даху, Андрій не знав, що туди вже поспішають
Іван Шаврей, Сашко Петровський, з якими був в автомобілі, котрий першим вирушив на АЕС. Ще з даху, вже нещадно
атакований підступною хворобою, начальник чати передав по
рації двом своїм бійцям: «На сімдесят першу позначку, швидше!
Прип’ятську чату треба змінити!» Це була остання бойова
команда лейтенанта Правика.
Вже прибула на АЕС чата Чорнобильської ППЧ-17: дві цистерни, шість пожежних. Частина — не воєнізована, професіональна.
Техніка — скромна. Але не забарились, стали пліч-о-пліч з
воєнізованими чатами. Поспішають з Прип’яті підняті за
тривогою офіцери, бійці — другий ешелон. Водій оперативної
автомашини ВПЧ-2 Сашко Радченко без чиїхось наказів привозить
їх на АЕС усю ніч — як тільки Галуза передає йому: «Тривога!»
Але поки що над четвертим реактором триває бій з вогнем.
Іван Шаврей, молодший сержант, пожежний ВПЧ-2:
— Ми з Петровським почали підніматися на машзал, щоб Прищепі
і Льоні допомогти. Коли передав Правик: треба негайно
завершувати гасіння над апаратним відділенням. Об’їхали
станцію, побігли нагору механічною драбиною, далі довелось
виносною. Я з неї мало вниз не пішов. Сашко Петровський вчасно
підхопив на порваних сходинках. Десь там зустріли чату
Кібенка. Вони йшли, в руках каски, «боївки». Всі погано
трималися на ногах. Ми хотіли їх вниз відвести. Кібенок
сказав: «Ми самі, вам дорогий час». Пояснив, як краще піти
догори і де прокладено рукавну лінію.
З півгодини ми із Сашком працювали на даху. Загасили. Я
пішов до проламу над реактором, пересвідчився, чи все гаразд.
Дах у дірках, вогню вже ніде не було. Сашко тим часом скидав
униз рукави, хотілося зберегти наше озброєння. Спустилися.
Підбігає лейтенант Дацько: «Як?» Кажемо: «Нормально». Він:
«Ану сідайте в «швидку». Ми сіли, зразу все кудись попливло.
Мабуть, він тоді нам врятував життя, вчасно відправив до
лікарів.
У Валерія Дацька, «афганця», Володимир Правик двадцять
п’ятого квітня приймав чергування. Двадцять шостого мав
передати його Петру Хмелю.
Начальник чати Петро Хміль, інспектори Петро Шаврей, Юрій
Хилько з водіями Василем Булавою, Віктором Біркуном подавали
нагору воду, потім самі піднялися на дах...
Так і йшли до кінця: хвиля за хвилею.
Очетвертій годині п’ятдесят хвилин ранку пожежу на атомній
станції було локалізовано.
Ошостій годині тридцять п’ять хвилин оголошено її
ліквідацію.
П’ять годин і десять хвилин минуло відтоді, як прийняла бій
чата лейтенанта Правика. Передавши обов’язки керівника гасіння
пожежі майору Телятникову, він очолив бойову дільницю №1.
Свідчать документи: «О 2.45 заподіяними заходами на бойовій
дільниці №1 ліквідовані осередки горіння в машзалі, відвернене
обрушування несучих металевих конструкцій». Ще раніше
«ліквідовано горіння на позначках 5, 12, завдяки чому не
допущений розвиток пожежі на головні мастилобаки»...
До лікарні, в місто Прип’ять, Володимир Правик був
доставлений вночі, після третьої...
Прип’ятська лікарня, третій поверх, палата на чотирьох. Крім
Володимира Правика, в ній Іван Бутрименко, Андрій Половинкин.
Іван Бутрименко:
— Ще на АЕС, вранці, ми трохи побули в санчастині. Капітан
Леоненко до того вже роздавав таблетки. Андрійкові Половинкину
Коля Ничипоренко, Володя Прищепа допомагали йти. Я Булаву
підтримував. Отак ішли, ланцюжком. У санчастині лікар з
Прип’яті, Володимир Білокінь, нам допомагав, хоч дуже погано
було і йому. Водій «швидкої», теж знайомий, Толя Гумаров, везе
нас, самого за кермом нудить.
У лікарні насамперед поставили відра з марганцовкою:
«Пийте». Питають, де живу. Я адресу назвати не можу, такий
чудернацький стан. Мене під руки, на третій поверх. Володя
Правик зустрічає, допомагає влаштуватись у палаті. Всім трьом
уколи, крапельниці. Ми позасинали. Прокинулись, Володя питає:
«Олексійовичу, в мене очі такі самі?» Дивлюсь, очі у Володі з
карих зробились блакитними і засмага якась з-під майки.
Павлович пішов до їдальні, приніс нам чай, булочки. А до нас
ще й Васю Булаву поклали.
Прибігла моя жінка, плаче. Павлович зі мною до вікна
підійшов, удвох її заспокоюємо. Тут і його батьки під вікнами.
Переконуємо їх: «Усьому поганому кінець, загасили». Ввечері
відправляють першу партію на Москву, Павлович у тій партії.