той магнітофон, що в мене останнім разом був, то віддайте Наді
чи Віті, братику». Кажу: «Павловичу, нам Москва померти не
дозволить!» — тут медсестра біжить, мене вивели...
Іван Шаврей:
У лікарні ми потрапили до однієї палати з Володею.
Прищепою, потім якогось дня подивились наші аналізи крові і
перевели кожного окремо. У кого великі дози, всіх ізолювали.
Ми хотіли будь-що побачити свого командира. Почали
розвідувати, де його палата. Він на дев’ятому поверсі, у нас
четвертий. Прищепа десь дістав нам марльові пов’язки, ми в
ліфт, чекаємо, щоб медсестра вийшла. І до свого Правика в
палату. Біля нього була мати, почистила йому яблуко, годувала
маленькою ложечкою. Він дуже змінився, обличчя дуже бліде.
Намагався посміхнутися до нас, каже благально: «Хлопці, з’їжте
це яблуко». Це істинні його слова. Всього дві хвилини ми з ним
побули, медсестра прийшла, нас до дверей, до дверей. Ми тільки
й встигли сказати: «Володя, ми будемо триматися, чуєш? Ми всі
будемо жити!» Така вся наша зустріч була...
Мати:
— Лікарі все роблять, а Володику гірше. В палаті один
залишився, сусіда забрали від нього. Вперше в житті книжок не
просить. Це мене лякало, з цього було видно, як йому негаразд.
Питаю: «Синку, може, тобі чогось хочеться, щось тобі
приготувати, купити?» — «Купи кубик Рубика...» Побігла, купила...
До палати телевізор поставили. Першого травня ми
демонстрацію дивилися і салют. Дев’ятого травня Володя спитав:
«Мамо, що тобі на свята подарувати? Я звідси вийду — найкращий
подарунок тобі знайду. Ти не сумуй, я сильний, я виживу».
Хлопці до Володі проривалися, а хто не зміг прийти на День
Перемоги, то передавав листи.
Десятого травня ввечері Вітя Кібенок зайшов, рушник на
плечі. «Навіщо підвівся, Вітю, температура ж висока».—
«Скільки можна лежати, тьотю Наталю? В душ піду». І до
Володика: «Володю, ми ще попрацюємо, повоюємо». Володя
усміхнувся ледь помітно, слабкість все зростала.
Покликав батька, руку йому потиснув. Попросив: «Світло
засвіти, мамо...» Всі лампочки, які там були, я повмикала, Володик очі на мить відкрив, знову задрімав.
І більше нічого від сина не почула...
Останій лист до нього, в палату — з палати:
«Володю, привіт! Служба йде, а пожежні сплять. Тримайся! Зі
мною лежать Булава, Петровський, Палагеча. Самопочуття хороше.
Перебуваємо на дев’ятому поверсі. Якщо зможеш, напиши. Володю, вітаємо з Днем Перемоги, Дев’ятим травня. Бажаємо міцного
здоров’я, могутнього настрою. Будь здоровий! Це наказує
служба.
Хміль, Булава.
8 травня. 86. Палати 940, 941».
Листи про нього — з лікарні:
«Ці невеличкі нотатки про Володю Правика зроблені лікарями, які безпосередньо лікували Володю. На наших руках він і пішов
з життя в останньому приступі хвороби, вже при втраченій
свідомості.
Писати (й читати) про ці дні нам ще тяжко, хоч, можливо, це
потрібно для інших людей, які далекі від обставин. А для нас
ці пацієнти за короткий термін стали близькими, дорогими, їх
втрата сприймається як страшна несправедливість. Що більше ми
дізнавалися, якими чудовими людьми вони були, то це відчуття
ставало гострішим».
А. К. Гуськова, професор.
«Володя Правик. Так, на ім’я й прізвище, з першого дня
запам’ятався мені один з найтяжче уражених хворих, які
постраждали під час аварії на ЧАЕС. Тяжкість його стану не
лишала сумнівів з першого погляду.
Скарг він висловлював мало. Про свою роботу, про те, що і як
робив в ніч на 26 квітня, розповідав дуже чітко, по хвилинах.
Помідомляв цінні відомості, які дозволяли лікарям уявити всю
складність аварійної ситуацї, в якій опинились пожежні, і
оцінити яку з позиції командира першому довелося саме йому, Володі Правику.
Попри все, він випромінював якийсь спокій, народжуваний, мабуть, усвідомленням виконаного обов’язку. Виконаного до
кінця.
Трагізм свого стану він зрозумів пізніше. Значно раніше його
почав непокоїти стан товаришів. І хоча контакти між хворими ми
обмежували з ряду причин, він усе знав, знав, що багатьом його
товаришам з кожним днем стає все гірше. Інколи висловлював
думку, що винен у цьому. Треба було доводити, що жодної вини
його нема.
Як хворий, він був дуже дисциплінованим і стриманим. Ніякого
ниття, тим паче примх, цілком виправданих для такого тяжкого
стану. Особливо стриманим був у присутності матері, якій
дозволяли бути поруч з ним. Чи розумів, що цей дозвіл
продиктований безнадійним прогнозом? Мабуть, розумів, але