прізвище Правик — Віктор, рядовий Радянської Армії, подав сюди
заяву. Перед тим запитав матері:
— Поступатиму до пожежно-технічного, заперечувати не будеш?
Лише на хвилину завмерла мати:
Не буду, синку.
Замість післяслова
Переді мною «Щоденник бойових дій підрозділів і органів
внутрішніх справ у місті Прип’яті», який ми вели з перших
хвилин боротьби з аварією на Чорнобильскій атомній станції. 26
квітня 1986 року, о дванадцятій дня, в ньому зроблено запис:
«Госпіталізовано 105 чоловік, серед них 16 з особового
складу пожежних частин». Далі прізвища стовпчиком: 1.
Правик Володимир Павлович
2.
Кібенок Віктор Миколайович
3.
Тишура Володимир Іванович
4.
Титенок Микола Іванович
5.
Ващук Микола Васильович
6.
Ігнатенко Василь Іванович...
В документ, який нині став унікальним, один за одним вписані
шестеро пожежних-комсомольців, ті, які невдовзі і теж один за
одним померли. Можливо, на чийсь погляд це виглядає фатальним.
Але вбачаю за неспростовним документальним свідченням
промовисту закономірність. Два лейтенанти, четверо бійців
пожежних чат прийняли на себе найнищівніший удар, разом
зазнали смертельних ран заради тих, хто залишився живим.
Що далі від нас за часом ніч на 26 квітня 1986 року, то
величнішим постає подвиг пожежних Чорнобиля.
І сповна оцінити всю глобальність зробленого ними ми змогли
лише тоді, коли сказали своє слово вчені.
Наведу тільки одне з авторитетних свідчень. Виступаючи 1989
року перед ученими десятків країн світу, професор Марсель
Буало — президент Світової енергетичної конференції, сказав:
«Аварія на Чорнобильській АЕС, де мали місце некерований
розгін реактора, розплавлення активної зони реактора, зруйнування герметичної оболонки, насерйозніша аварія, яку
тільки можна уявити».
Ось проти чого виступили тієї ночі три чергові пожежні чати, першою — чата лейтенанта Правика.
Книжка Лідії Віриної — біографічна, однак, гадаю, вона
виходить за межі розповіді про окрему людину. Це твір про
людей високого громадянського і духовного гатунку. Життя Героя
Радянського Союзу Володимира Правика, яке авторка простежує в
книжці, стає підтвердженням того, що вірність переконанням для
кращих представників молоді не абстракція, а дороговказ.
Не приховаю, відчув хвилювання і гордість, зустрівши серед
образів, які надихали Володю Правика,— Павку Корчагіна, Гарібальді, Овода. Не авторська вигадка, навіть не чиїсь
спогади привели їх до книжки. Про уподобання Володимира
розповідають самі книжки, які він штудіював, якими жив і які
тепер стали для автора «чорнобильської оповіді», отож і для
нас, читачів, проводирями до заповітного в роздумах і почуттях
Володі.
Дякую обставинам, які дали змогу авторові разом з матір’ю і
друзями героя розшукати примірник роману «Як гартувалась
сталь», з яким Володимир Правик не розлучався протягом років, на сторінках якого лишились його позначки. Це не просто
хвилюючий факт, це, якщо хочете, неспростовний аргумент.
Сьогодні подибуємо спроби списати в минуле, оголосити
штучною, мало не шкідливою для сучасної молоді героїку, охрестити самовіддані поривання фальшю, зменшити закличний
вплив таких літературних творів, як роман Миколи Островського.
Чи не є такою спробою і намагання зобразити пожежних Чорнобиля
сліпими жертвами трагічних обставин? З ним все ще теж
здибуєшся. Скористаюсь нагодою рішуче заперечити подібні
тлумачення дій і долі пожежних. Окрім всього, за ним цілковите
нерозуміння самої професії пожежного, який завжди живе в
готовності «йти туди, куди йти не можна». Звичайно, міра
небезпеки на пожежах щоразу інша, але небезпека завжди
впритул.
Часом людина здійснює неймовірне, аби врятувати себе з
безвиході, при цьому інстинкт життя помножує її сили. Пожежні
Чорнобиля вели бій з радіаційною пожежею, до кінця
усвідомлюючи, наскільки ризикують собою. І книжка Лідії
Віриної потверджує це. Ми бачимо на її сторінках воїнів, які
не тільки долають голос самозбереження, а й справді жертвують
у не передбачених умовах власним життям, проте роблять це
свідомо, заради того, щоб жили інші.
Навесні 1986 року мені випало бути причетним до дій сотень
працівників органів внутрішніх справ, які брали участь у
ліквідуванні наслідків аварії на АЕС. Запевняю, що для
переважної більшості з них беззастережне виконання обов’язку
було потребою, веління совісті збігалося із одержуваним