подати воду, піну. Коли його щось попросиш, враз на допомогу
прийде. Якось відмовила у Бутрименка рація, зізнався
начальнику чати: «Не метикую в цьому». Лейтенант кітель
скинув, акуратно повісив на люстерко, дістав паяльник, що
треба поприпаював, підкрутив. Працює рація. Інший би докорами
замучив, а рація б мовчала.
Вже зовсім не службове згадав старший сержант. Поверталися з
пожежі в Нових Шепеличах повз сільський універмаг, у вітрині —
шкільна форма. Син у Бутрименка без форми другий рік — до
Прип’яті його розміру не завезли. А тут є усі. Який брати?
Було сину тринадцять, а на зріст, мабуть, наздогнав начальника
чати. «Товаришу лейтенант, чи не зарадите? Підійде на вас
форма, то й моєму хлопчині буде гаразд». Сказав і винним себе
відчув. А лейтенант просто: «Давайте». Приміряв піджачок.
Носить Вітя костюмчик, наче на нього пошитий.
...Повернувся Бутрименко до частини, коли чата вже з усіма
справами впоралася. Рукави прибрані, машини вимиті, сохнуть
біля гаража. Пограли хлопці в футбол, хтось ще в настольний
теніс грає. Інші телевізор дивляться. Можна б відпочивати.
Бійці, не зайняті на постах, о двадцять третій мають право
розійтися до третьої. Та не розходяться...
Микола Ничипоренко розповів Бутрименку, що без нього теж
побував на третій черзі: виїжджали за викликом на пожежу. Так
і є, повторилася досить звична картина: будівельники з смолою
працювали, а над ними — зварник. Мав намір таким чином
перевиконати норму. Виїздило все перше відділення, начальник
чати — теж.
Може, через цей безглуздий випадок лейтенант Правик несхожий
на себе? Самотньо ходить і ходить вздовж чола будинку.
«Нездужаєте? Чи засумували, Павловичу?» — під час відпочинку
Бутрименко інколи дозволяв собі отак звертатися до командира
(про нього, тепер і про новенького, Андрія Половинкина, все
частіше думав: «Сини»), Лейтенант відповів не приховуючись:
«Трохи сумно, Олексійовичу. Наталочку хочеться побачити.
П’ятнадцять днів дочці сьогодні. Дізнатися б, як вона».-- «Як
усі малята серед ночі. Спить. Хіба вранці не бачилися?»- «Так
то вранці, тепер піч». Походили, сіли до машини Бутрименка в
кабіну. Лейтенант вмикнув маленького магнітофона. Співачка
стиха співала про зустрічі, розлуки.
Раптом начальник чати дитинство згадав. Як на мотоциклі
вчився їздити. Як однокласниця посеред Прип’яті під воду
пішла, він встиг витягти. В шостому класі вчилися...
Бутрименко удавано весело сказав: «Досі у нас тільки Толик
Захаров мав медаль «За врятування потопаючих», а виходить, ви
теж заслужили?.. Серйозно спитав: «Малий був і пірнати на
глибині не побоявся?»— «Так я ж біля річок виріс. Мене вода, як вогонь, не бере».
В темряві не розгледіти, які в лейтенанта очі, жартує чи
досі сумний.
Тихо. Тепло. Місяця не видно. Пливе в небі велетенський
станційний димар. В променях прожекторів нагадує фантастичну
стрілу, націлену до зоряних світів.
Ще посиділи вдвох, третя — станція. Чітка, впевнена її
панорама, наче й не існувала ніколи поліська земля без цього
«пейзажу». Владно вписався...
— Піду трохи відпочину,— сказав Бутрименко.
— Треба, Олексійовичу,— відгукнувся Правик.
Бійці все ще сиділи вздовж чола будинку. Бутрименко зручно
влаштувався на тапчані в чатовому приміщенні. Гарні, легкі
видали недавно ковдри... З-за розчиненого вікна долинали
голоси. Розмовляв з кимось Володя Правик. Хто з ним? Здається, Андрійко, новенький.
Ні, не міг у думках інакше звертатися до них Іван
Бутрименко. Мають уже малят, але обидва такі юні. До
зворушливого. Цієї хвилини старшому сержантові схотілося їх
захистити. Від чого?
Один за одним полилися мелодійні радіосигнали. То «Маяк»
сповіщав: за п’ятницею, двадцять п’ятим квітня, настало
двадцять шосте. Знову впала тиша. Спокій над землею. Пахощі
близьких луків...
Ніхто в світі не міг знати: спокою цій землі відміряно після
півночі менше, ніж на вісімдесят чотири хвилини.
Нелюдська сила, винайдена людьми, щоб стати життєдайним
велетом, розлючено вийде з покори, впаде на все живе. Люди
миттю виступлять навперейми.
Не ті, які вже й собі в пихатому задоволенні почувались
велетами: мовляв, яке страховисько приборкали! Зовсім інші.
Одинадцять вояків на трьох бонових машинах. Жодна з цих
машин ВПЧ-2 вже ніколи не постане перед людьми. Всі три
прийняли удар радіоактивного випромінювання, вбивчий навіть
для металевих грудей. Всі три поховані навічно. Але вірна