Свою матір діти в родині Криволапових здебільшого бачили
схиленою до землі: біля грядок на їхньому городі, в колгоспі
на полі. Наталка ще до школи не пішла, коли ходила з матір’ю в
ланку бити льон. Післявоєнний Чорнобиль — то була глушина. З
усім скрутно. Навіть заробивши якусь копійчину, не було де
купити дітям ані одягу, ані взуття. Книжку, зошит, навіть
ручку чи олівця — поготів. Але діти вчилися добре, після
уроків не вешталися марно. Звечора мати кожному ще й свої
завдання давала: кому трави для корови заготовити, кому
прибрати в хаті. Наталка любила підгортати картоплю. їй
подобалося піклуватися про цю рослину з ніжними квітками. Мати
з татом називають картоплю: «другий хліб». Не знайдеш городу, де б вона не кучерявилась. А колись же дивиною для людей була, переселилась сюди здалека, з-за моря.
Про таке розповідала Вірка Ільченко. Вона все знає, мабуть, тому і звуть книжницею. Ільченки живуть поруч з Криволаповими.
Вони ще бідніші. За плаття у Вірки — сорочка, взимку вона
бігає до школи в материнській куфайці, такій старій, що носить
її вивернутою — назовні підкладкою. На ногах чоботи, два
лівих, один трохи більший від другого. Ніхто з того не
сміявся. Сама ж Вірка через усе те не плакала. Гарно співала
вдвох з матір’ю і складала захоплюючі казки.
Одну Вірчину казку Наталка полюбляла найбільше. Казка була
така: «Прокинулися вранці чорнобильські дітлахи, а стіни хатин
— з матерії, білої і рожевої, в квітках, схожих на кручені
паничі. Дахи — теж матерія, синя, мов небо, і по ній золоті
зірочки. Всі хліви, будки собачі — з матерії, там вона сіра в
крапочку. В крамниці на всіх достатньо різних матерій,
вистачить дівчаткам на кофтинки і спідниці, хлопцям на сорочки
та штанці».
Пізніше довідалася Наталка: саме тоді у Вірчиному класі
почали вивчати фізику (поміж дівчатами в роках невеличка
різниця). Фізик у школі був без ноги, теж з війни, як Наталчин
батько. Зайшов до класу, обличчя брезкле, рухи незугарні.
Довго вовтузився, укладаючи під столом протез, поставив біля
стільця ковіньку. І не впізнати його: куди поділася втома, очі
весело мружаться. Таємничо почав: «Чи знаєте, що навколо всіх
нас — матерія? І ми самі, ви і я,— з неї. І крейда, ваші
парти, шибки у вікнах, дерева за вікнами — матерія. Весь
навколишній світ — матеріальний».
Звідти народилася казка-веселка.
Наталка думає: скільки навколо загадкового! Хай і нестатки
оточують, але все у них та в інших людей ще буде. Батько
видужає, не стогнатиме вночі крізь сон. Теж виходитиме, як усі
сусіди, до верби, яку посадила біля воріт тітка Федора, мати
Віри їльченко.
Наталка полюбила вербу, її листя нагадує шовкові стрічки.
Озерця за їхнім городом, за хатою Ільченків схожі на блакитні
скельця. їхній Чорнобиль — найпре- красніший у світі. Наталка
неодмінно повернеться додому після того, як розшукає власні
стежки серед безмежжя землі, добуде на них скарби — для всіх.
Після восьмого класу Наталка Криволапова послала - таки
заяву в Київ, до геологорозвідувального технікуму. Папірець з
викликом на іспити тримала, наче квиток до жаданої подорожі.
Але не скористалася ним.
Зовсім занедужав батько. Старший брат Іван тоді вже поїхав на
Північ, до риболовецького флоту. Буде і за неї мандрувати
навколо земної кулі. Бо як кинути матір у скруті?
Дівчина поступила до Чорнобильського медучилища. Через
місяць здавалося, що саме туди і прагнула...
Доглядала батька, який без допомоги вже був неспроможний
підвестися з ліжка. Поралася в городі. До пізньої ночі сиділа
над книжками. Мишко теж подався на заробітки — в далекий
Семипалатинськ, на шахту. Писав, що сумує за рідними, за
Поліссям. Від Вані листи надходили зрідка, та ось прийшла
посилка. Сестричці моряк надіслав перший в її житті дарунок: хустинку в горошок. Чорна хустинка, горошки — білі. Тканина
тонка, тонкі й незвичні пахощі від неї. Всі дівчата в групі по
черзі пов’язували заморську хустинку.
Нелегко було Наталці, коли одружилася. Вона ще навчалася, в
родині Павла—труднощі, нестатки.
Чимало схожого у них з Павлом. Він в сім’ї Пра- виків
третій, як вона у Криволапових. Наталчин батько з війни
повернувся інвалідом, батько Павла не повернувся зовсім. Мов
навмисне звела їх з Павлом спільна доля, Подобалося Наталці: Павло спритний, дотепний до веселих
витівок, але жалісний, на сумному фільмі може в кіно
заплакати. Проте ледачим на роботі, як кажуть, дає розгін, вимагати вміє.
Відкриємо із згоди Павла Панасовича Правика його зроблені