Іван Багряний
Тигролови
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ДРАКОН
…Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум'ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетра і вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон.
Не з китайських казок і не з пагод Тібету - він знявся десь з громохкого центру країни “чудес”, вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами… Над безмежжям Уралу… Через хащі Сибіру… Через грізний, понурий Байкал… Через дикі кряжі Зайбакалля… Через Становий хребет, - звивався над ним межи скель і шпилів… Високо в небі, сіючи іскри й сморід, летів і летів у безмежній ночі.
…Палахкотів над проваллями… Звивався над прірвами… Пролітав із свистом спіраллю над диким бескиддям і нагло зникав десь у надрах землі - занурювався, як вогненноокий хробак, зі скреготом і хряском у груди скелястих гір, свердлив їх з блискавичною швидкістю, розсипаючи іскри. Зникав… І раптом вилітав з-під землі далеко, мов пекельна потвора, потрясаючи реготом ніч. Пряв вогненними очима, зойкав несамовито і, вихаючи хвостом, як комета, летів і летів…
І розступалися скелі, маючи тінями. І розбігалися злякано сосни й смереки, кидаючись урозтіч. Заскочений нагло сохатий (лось) прикипав на галявині, спаралізований жахом, а далі зривався й, ламаючи ноги та обдираючи шкіру, гнав скільки духу у безвість.
І гнали у безвість луни, мов духи гірські, - розлітались по горах, стрибали в провалля, ховалися в нетрях… За ними летів дракон.
То не фіктивна потвора з наївних китайських казок і не легендарний дракон Далай-лами. Ні, то реальний, то єдино реальний, справжній дракон, найбільший і найстрашніший з усіх драконів. Ані Микита Кожум'яка, ані сам Юрій Переможець не в силі б його подолати. На сталевих лапах, з вогненним черевом, з залізною пащею жахкотів він, немов щойно вилетів з пекла.
Шістдесят коробок-вагонів - шістдесят суглобів у дракона. Спереду вогненноока голова - велетенський двоокий циклоп - надпотужний паротяг “Й.С.” (Йосиф Сталін). Ззаду - такий же надпотужний паротяг “Ф.Д.” (Фелікс Дзержинський). На тендері прожектор - довгий вогненний хвіст. Біля кожного вагона - щетина багнетів. Наїжився ними дракон, мов їжак… Ні, мов дракон! І гнався зі скреготом.
Шістдесят суглобів у дракона - то шістдесят рудих домовин, і в кожній з них повно проглинених жертв, повно живих мертвяків. Крізь заґратовані діри дивилися тоскно грона мерехтливих очей, - дивились крізь темряву десь на утрачений світ, десь туди, де лишилась країна, осяяна сонцем, де лишилась Вітчизна, озвучена сміхом дитинства і юності рано одтятої, де лишилася мати… родина… дружина… Мерехтіли грона очей і летіли десь у темряву чорну, у прірву. Ними натоптане черево вщерть у дракона. І тягне їх циклопічний “Й. С.”, і підпихає їх демон “Ф.Д.”.
В цілому ж - то є е т а п, то є “ешелон смерті”, - етапний ешелон ОГПУ - НКВД.
Дракон.
І мчить він без зупинки, хряскотить залізними лапами, несе в собі приречених, безнадійних, змордованих, - хоче замчати їх у безвість, щоб не знав ніхто де і куди, - за тридев'ять земель, на край світу, мчить їх у небуття. І нема того Кожум'яки… І ніхто-ніхто їх не визволить і вже не врятує, і ніхто навіть нічого не знатиме й не почує про них. Ніч. Чорна, безмежна ніч.
І відсахуються смереки, кидаючись врозтіч. А дракон пожирає очима все перед себе і мете услід вогненним хвостом - фосфорить ним по шпалах, по нетрях, обмацує слід за собою, - чи не тікає хто?
Іноді бахкає постріл… другий… То вартовому ввижається зрада чи втеча, і він несамовито, пронизливо кричить і стріляє навмання у метушливі тіні смерек і стовпів.
І хоч ніхто при такому скаженому леті не зміг би зіскочити живий, і хоч ніхто при такій охороні та при таких запорах не зміг би видертись геть, але… Вартовий мусить бути пильний, “бдітєльний”. То-бо є його “дєло чєсті, дєло слави”, то-бо його “дєло доблєсті і гєройства”.
А може, йому самому страшно, може, йому моторошно на хвості цієї диявольської комети, і він підбадьорює себе пвстрілами у чорну зрадливу ніч, в фосфоричні блиски позаду, в веремію рухливих тіней і плям.
Утікають кілометри - десятки… сотні… тисячі… Утікають назад ліси, і пустелі, і пасма гір, і безліч рік та тьмяних озер. Пролітають з грюкотом мости, семафори, тунелі, - все утікає назад. А дракон все летить і летить - у невідоме, вперед, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев'ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета. Б'є по чорній імлі вогненним хвостом, зіхо-дить їдучим димом та смородом і реве, реве…
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, - спецешелон ОГПУ - НКВД. Він - один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху піч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею… Не просто таємницею, а таємницею державною оповиті вони. Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч.
Фантастичні і реальні, дивовижні аксесуари нерозшифрованої жаскої легенди - таємничої легенди про зникнення душ.
На окремих пунктах ешелон зупиняється. На мить, на коротку мить. Тоді по нім біжать аргати, біжать по дахах, перестрибуючи з вагона на вагон, і стукають палками в залізо - чи не проломлено де?! Чи немає диверсій?! І так само біжать аргати по боках ешелону, перестукуючи стіни - чи не зрушена дошка десь?! Чи не замірився ворог з нутра на державу, закон і порядок, рятуючись від того закону втечею!?
Бо ж “дєло слави, дєло чєсті”, діло їхньої “доблєсті і гєройства” довезти цей етап до призначення, - до тієї прірви, що десь утворилася і що її від років уже вигачують людськими кістками та душами і не можуть ніяк загатити.
І тоді ж так само вздовж ешелону пробігає начальник етапу. Він вибігає десь від “Й.С.” і, задерши голову, стурбовано мчить очима від вагона до вагона, - чогось шукає. Так він довго жене попри низку понурих, герметично закритих, рудих коробок, тих, що кожен з них “на сорок чєлавєк ілі восемь лашадєй”, і нарешті коло середнього вагона зупиняється. Відсапується якусь мить. А тоді, задерши голову до заґратованої діри, владно гукає в гроно мерехтливих очей і блідих облич, що поприлипали, мов паперові, до ґрат.
– Многогрішний!!
Обличчя зникають. Гроно мерехтливих крапок розсипається. Натомість з'являється одна пара таких же самих, з глибини вагона наближається до ґрат, а голос понуро, ніби з могили, відповідає:
– Я…
– Звать!?.
Павза. І повільно, тяжко й так само понуро:
– Григорій!…
Начальник якусь мить мовчки вдивляється в дві мерехтливі цятки. Потім, заспокоєний, обертається і йде назад.
Дві цятки наближаються до ґрат і миготять, проводжаючи. Бліде обличчя прикипає до заліза. А голос, виходячи десь з нутра, десь з пекельного клекоту серця, вибухає крізь зціплені зуби:
– Бережеш-ш-ш?!. С-с-собака!…
І знову люто, розпачливо:
– Бережеш-ш-ш?!?
Другий голос десь з глибини вагона глухо, насмішкувато:
– Оттак!… Ти, браток, як генерал! Великої честі доскочив. Сам великий начальник не їсть і не спить - все прибігає з поклоном…
Третій понурий голос, потішаючи:
– Нічого… Одбудеш всі свої двадцять п'ять - станеш маршалом. Ех-х!… - і раптом вибухає зливою страшних, нестерпних прокльонів, - в закон, в світ, пекло і в самісіньке небо…
Ешелон зривається і летить далі.
В грюкоті коліс зринає пісня, важка, бурлацька. І наростає, наростає…
Вона починається з одного голосу - з того голосу, що говорив “Я… Григорій!…”. Понурий і глибокий, він починає пісню, ніби віддираючи стьожку від серця:
“Та забіліли сніжки… Забіліли білі… Ще й дібровонька…”
Кінчаючи рядок, мелодія завмирає, губиться в грохоті коліс, ось-ось загубиться. Тоді другий голос, як побратим, враз підхоплює її, міцно, дерзко:
“Ще й дібровонька!…”
І разом з першим на повні груди:
“Та й заболіло тіло бурлацькеє біле… ще й голівонька…”
Два голоси - два друзі. До них долучається третій. Пісня б'ється, як птах у домовині. А далі, вириваючись геть з тієї домовини, з того черева драконового, покриваючи грюкіт і вищання коліс, тая пісня в три голоси здіймається на крила, вилітає назовні і летить слідом, шугає і б'є крильми над спиною дракона.