Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тільки втрьох. Решта — то все брехня, як і з тією «великою озброєною бандою».
Слухав, як читала дівчина, і курив собі байдуже, чекаючи, коли там той бухгалтер скінчить підрахунки та й відчислення на позику «Готов к труду і оборонє» тощо.
«А що з тими “негодяями” сталося, не пишуть!..»
Звелів Грицеві наскуповувати всіх газет, які тільки є («Дома будемо читати»), сподіваючись щось вичитати там, що з тими «негодяями» було далі.
Слухав, що гомонять люди, хмурився і мовчав собі. Люди теж нічого особливого не гомоніли, вони більше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота писанина. І до сенсацій таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! — ого, — що, здавалося, без них ціле життя в цім світі стане ненормальним. То бо стало стилем цілої цієї збожеволілої країни, всі ті «диверсії», «нарушителі», «вороги народу», «процеси», «бдітєльность», «знищення», «розстріли», «чекісти», «енкаведисти», «орденоносці герої», «прокльони», «тюрми», «диверсанти», «шпигуни» і т. д. і т. п. Почаділи, подуріли. Геть всі люди подуріли. То було стилем. І так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечі і чекати, як віл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горіх, — гляди цікаві та й несподівані речі побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усіх тих сенсацій, а то й ще побачив би що-небудь цікавіше...
Їдучи додому, старий Сірко всю дорогу тільки те й робив, що курив люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки півмішка в столиці. Цілі кілометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою:
— «Негодяї!..»
І сміявся собі. А вони стояли йому ввіччю тії «негодяї». Один «негодяй» і одна «негодяйка»... То ось навколішки, схиливши покірно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячній ріці, по каменях і дуріла з Заливаєм... А то вони з Григорієм на пантовці... Пробігали картини одна одної яскравіші, одна одної радісніші, — дзвінкі картини минулого, так прекрасно прожитого літа.
Старий кректав, зітхаючи. І вертався думками до тієї маленької, тривожної, як гостра шпичка:
«І чому вони не написали в газеті, що ж далі з ними?»
Дома стара Сірчиха скучала, мовчки журилася за дітьми. Але не нарікала.
Приїхавши, старий Сірко розіклав газети на столі і довго та пильно блукав по них пальцем. Але нічого цікавого не вичитав, крім того, що було. А було все те, що вже чув. І більше ні слова. Читання кінчилося тим, що він спересердя викинув газети ті всі в піч.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Другого дня після приїзду Сірка з Хабаровська, надвечір, прибіг Заливай. Хвора і одноока тепер Нерпа і Рушай зчинили раптом радісну гавкотняву. Старий Сірко відчинив на ту гавкотняву двері... На порозі лежав Заливай. Схудлий. Здичавілий. Боки йому позападалися. Шерсть на спині сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку.
— Заливай!! А Боже мій!! — Стара Сірчиха кинулась, як до людини, зраділа і стривожена.
Пес загавкав хрипко і вбіг, ні, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця — сніг, понабивавши межи пальці, позмерзався й поробив крижані черевики. Ліг і дивився на всіх хворобливими, розумними очима і лизав старому руку, що, невимовно зрадівши такому гостеві, тріпав його по морді:
— Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге...
А пес тихенько вищав. Так ніби розповідав. Та ніхто не міг його мови зрозуміти.
Стара мерщій насипала псові їсти, краючи хліб, мовби людині. А Грицько тим часом обшукав Заливая.
І знайшов записку!
То був радісний день у Сірків. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу і тримав його, наче бозна-яку газету. «Депеша прийшла!» В хаті було темно. Тоді засвітили каганець та й заходились читати. Тую «депешу» читати. Заходився, власне, старий Сірко, водячи пальцем од літери до літери. А в тій «депеші» печатними літерами стояло:
«ЖИВІ. ЗДОРОВІ... О! (Це вже «о» від діда.)
ОБІЙМАЄМО ВСІХ. ЦІЛУЄМО.
ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТІТКИ!»
Стара Сірчиха плакала від зворушення.
— Ну, читай же, читай...
— Що тобі ще читати? Хіба мало? Ого! Все.
— Ну, читай ще...
Але Сірка не треба було змушувати. Він сам, помовчавши урочисто, брався до «депеші» знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стіл. Закурював люльку, пихкаючи поволі. Розгладжував вуса. А тоді знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усіх боків — чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку.