Ні, не написано.
Тоді перечитував, уже десять разів чуте, та й все приголомшуюче:
«ЖИВІ. ЗДОРОВІ... ОБІЙМАЄМ... ЦІЛУЄМ...»
— От «негодяї» так «негодяї»!
Я ж так і знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив!
Цікавішого чогось у своєму житті Сірко ще не читав, відколи був письменний.
Нарешті стара відібрала у діда записку і віднесла до сховку. В хатині поцілувала її нишком, так, ніби обох їх цілувала, так, як у ній було написано, а тоді завинула в шовкову хустинку і поклала в скриню на самий спід, де лежали-зберігалися всякі дрібнички Наталчині. А потім, вклякнувши на коліна та мерехтячи очима, повними сліз, молилася до старенької Божої Матері. Нишком вимолюючи зовсім-зовсім небагато — зустрічі. Бодай на старість. Бодай наостанку літ.
Гриць прип’яв Заливая, щоб не втік. Так звеліла мати. І вона вже біля нього ходила, як біля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним.
Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вірний пес не міг звикнути без веселої своєї господині, без тієї товаришки вірної, що він був до неї прип’ятий міцніше, аніж такою мотузкою. На п’ятий день вранці Заливая не дошукались. Вірьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночі і втік. Одчайдушний і безмежно вірний пес розумів дружбу по-своєму і зробив так, як веліло йому собаче серце.
Подався доганяти без надії догнати.
Але — сміливі завжди мають щастя.
1943
«По лінії найбільшого опору...»
Іван Багряний упродовж усього життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка висвітила б шлях із чорної прірви зневіри, приниження й знеособлення в безсмертя.
У 1946 році письменник-емігрант Іван Багряний написав: «Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький... Коли нам, українському народові, буде повернене право на свободу і незалежність в ім’я християнської правди і справедливості». Твори митця повернулися в рідну Україну на початку дев’яностих років ХХ століття. Повернулися і вразили читача своєю безкомпромісністю й правдивістю. У біографії людини, яка могла стати лауреатом Нобелівської премії, ще є білі плями, але основні факти пронизливої історії життя і творчості Івана Багряного розкриті читачам і шанувальникам.
Іван Багряний — це літературний псевдонім Івана Павловича Лозов’ягіна, який народився 2 жовтня 1906 року в селі Куземин на Полтавщині (тепер Сумська область) у родині робітника-муляра Павла Петровича Лозов’ягіна. Мати майбутнього письменника — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду. У сім’ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дочка Єлизавета.
З шести років хлопець навчався в церковнопарафіяльній школі в Охтирці, де захопився літературою й уже в молодших класах проявив свій непростий і твердий характер. У листі до Дмитра Нитченка письменник згадував: «Літературою почав займатись дуже рано, якщо мати за літературну працю дитяче писання віршів. Вірші я почав писати (і то по-українському) ще в церковноприходській школі. Почав їх писати з протесту проти вчителя і вчительки, які мене злісно називали «мазепинцем», бо я лічив в арифметиці не так, як вони веліли, а так, як навчила мати: один, два, три, чотири... шість... вісім... тощо. Це було завзяте змагання. І от під впливом байок Глібова та «Катерини» Шевченка, які я дістав нелегально (це було за царя), я почав писати войовничі вірші в другому класі церковноприходської школи восьмирічним хлоп’ям...» У Вищій початковій школі в Охтирці, де Іван навчався у 1916—1919 роках, він редагував україномовний журнал «Надія».
Назавжди в пам’яті Івана залишилася страшна картина розправи з його дідом і дядьком. Пізніше письменник з болем буде згадувати: «Я був ще малим... хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадував мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.
Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров усе життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, і я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.