Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби — в 1917—1918 роках — вояком національної армії Української Народної Республіки. За те, що боровся за свободу й незалежність українського народу».
Далі в житті Івана було навчання в Краснопільській художньо-керамічній школі, викладання малювання, праця на шахтах Донбасу, а 1924 року Іван Лозов’ягін вступив до Охтирської філії організації селянських письменників «Плуг». Учителював, заробляючи на життя. Писав вірші. Щоб «збагатитися враженнями», побував у Криму, на Кубані, в Кам’янці-Подільському...
Протягом 1926—1930 років Багряний навчався в Київському художньому інституті, але диплома не отримав, бо виявив себе «політично неблагонадійним». По-перше, «сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками його віршів, опублікованих у журналах «Глобус», «Життя й революція», «Червоний шлях», «Плужанин». По-друге, він входив до попутницької організації МАРС, до якої належали Григорій Косинка, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка, Дмитро Фальківський. А також товаришував із Миколою Хвильовим, Миколою Кулішем, Остапом Вишнею, Миколою Яловим. Саме під впливом творів Миколи Хвильового, який любив уживати епітет «багряний», а також у пориві революційного романтизму Іван Лозов’ягін і обрав собі псевдонім — Багряний.
Перший вірш Іван Багряний надрукував у журналі «Глобус», поезія мала назву «В місто». У 1920-х роках одна за одною з’явилися поетичні збірки молодого автора: «До меж заказаних», «В поті чола», поеми «Ave Maria» та «Скелька», яку називають романом у віршах.
Цікавою була історія видання поеми «Ave Maria», яку надрукували без цензурного дозволу. Поет був знайомий із завсектором Охтирської наросвіти, від якого отримав печатку на рукописі свого твору. Для місцевої друкарні цього було достатньо, кажуть також, що в цій справі дуже допомогли й кілька пляшок горілки. Друкарі швидко набрали поему й видрукували її. Кілька пакунків з книжками розіслали по книгарнях Києва, Харкова, Одеси та інших міст. Так у крамницях з’явилася поема «Ave Maria» неіснуючого видавництва «САМ». Поки справжні наглядачі зорієнтувалися й наказали зняти книжку з продажу, кількасот примірників устигли розкупити. У майбутньому присвята поеми «Вічним бунтарям і протестантам, всім, хто родився рабом і не хоче бути ним, усім скривдженим, зборканим і своїй бідній матері крик свого серця присвячує автор» викличе зацікавлення органів НКВС.
Зоряним часом письменника Івана Багряного стали 1928—1930-ті роки, коли були надруковані його поеми «Батіг», «Вандея», «Собачий бенкет», «Гутенберг», епопея «Комета»; письменник зробив також спроби й у прозі — журнал «Всесвіт» опублікував його оповідання «В сутінках» та «З оповідань старого рибалки». Але після видання «Книгоспілкою» роману у віршах «Скелька», де письменник використав почуту в дитинстві легенду про те, як у XVIII столітті селяни села Скелька (що на Полтавщині), протестуючи проти засилля московських ченців, спалили чоловічий монастир, почалася нищівна критика не лише твору, але й самого автора. Провладний критик О. Правдюк у статті «Куркульським шляхом», яка стала офіційною реакцією на твір, зазначав: «...тут усе скероване проти російської церкви на Україні та проти колонізації України російським царатом... Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким...». Після цієї статті твори письменника було вилучено з бібліотек і книжкових крамниць.
Коли Іван Багряний зрозумів, які хмари збираються над його головою, він написав два нариси, які могли охарактеризувати його як апологета сталінської колективізації. Їх об’єднала назва «Крокви над табором». Ця книжка вийшла в 1932 році, але вона не допомогла авторові, не врятувала його, бо в цьому ж році Івана Багряного заарештували...