Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року в німецькому санаторії Сан-Блазієн. Похований на цвинтарі в містечку Новий Ульм. На могилі стоїть пам’ятник із написом-цитатою з поеми «Мечоносці»:
В Україні Івана Багряного було посмертно нагороджено найвищою відзнакою нашої держави — Державною премією імені Тараса Шевченка. На жаль, сталося це лише в березні 1992 року.
Український політичний діяч і письменник-емігрант Володимир Винниченко писав про Багряного: «Я читав Багряного тільки «Тигролови» і вважаю, що він може виробитись на серйозного і дуже цінного письменника». Цей роман було написано в 1943 році, і історія народження цього твору дуже цікава. Відпочиваючи з письменником Аркадієм Любченком, Багряний напівжартома, іронізуючи з талановитого прозаїка, сказав, що він, поет, має намір написати повість або навіть роман. Друг почав відмовляти Багряного від цього, переконуючи, що його покликання — це поезія, а проза це зовсім не його творча царина. Однак Багряний захопився й почав експромтом викладати Любченку сюжет майбутнього роману. Друг не повірив і від душі сміявся над його наміром. На цьому розмова письменників завершилася. Можливо, Іван Багряний ніколи б і не написав цього роману, але сталося страшне: гестапо заарештувало Любченка... Поет Багряний згадав про жартівливу розмову й про свою обіцянку написати роман, що він і вирішив зробити.
Роман було написано за чотирнадцять днів, автор працював цілодобово, майже абстрагуючись від реальності, повністю занурюючись у свій твір. Згодом Багряний напише: «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі й виривалося, як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив, як свою другу Батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин. Її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний, прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».
Вперше «Тигролови» з’явилися в скороченому варіанті в 1944-му в часописі «Вечірня година» під назвою «Звіролови». 1946 року твір побачив світ у розширеному, вдосконаленому варіанті. Він витримав багато видань українською та німецькою мовами; перекладався англійською, голландською, французькою. В Україні роман не знали майже 30 років. Він вийшов друком на батьківщині письменника лише в 1991-му.
В основу «Тигроловів» покладено враження письменника від перебування у таборах ДВК (Дальнє-Восточного края). На перший погляд, твір можна вважати соціально-побутовим романом про мисливців в Уссурійській тайзі, але основний конфлікт — між людською одиницею і тоталітарною системою. І цей конфлікт розвивається напружено: втечі, переслідування, атмосфера таємничості, загадковості, сенсаційні випадки чи повідомлення, сміливі припущення й розгадування поглинають увагу читача, стираючи грані між уявним і дійсним світами. Сюжет «Тигроловів» насичений надзвичайними подіями, несподіваними крутими колізійними поворотами, динамічним їх розгортанням. О. Ковальчук писав про цей твір: «Роман чарує справжнім шармом пригодницького жанру: динамічним розгортанням подій, благородством поведінки головних героїв, їхнім умінням знаходити вихід з численних екстремальних ситуацій, торжеством справедливості».
Герої Багряного — прості люди, однак саме в них сфокусовано справжнє активне людське начало. Григорій Многогрішний — життєлюбний, повнокровний і повноцінний у почуттях, вчинках, здатний відстояти себе й близьких людей, захистити їхні права і щастя. Загалом він — утілення Добра. До речі, у романі є й людиноподібний образ зла — це Медвин. Побудова твору сприяє панорамному розгортанню бою між добром і злом. Роман складається з двох частин по шість розділів, кожен з яких має заголовок і є окремим оповіданням. Наприклад, перший розділ «Дракон» (алегорія поїзда). Другий розділ — антитеза до першого. За драконом їде вагон радянських «аристократів». Чи не найголовніший із них — майор ОГПУ-НКВС Медвин, слідчий у справі Многогрішного. По ходу дії письменник зіштовхує українську людину, її цінності, спосіб життя та мрії зі зденаціоналізованим радянським стандартом. Логіка пригодницького жанру тримає у постійній напрузі: хто ж переможе у цьому політичному двобої на тлі екзотичних декорацій? Диким і нескореним звіром видається Медвину Григорій Многогрішний. І в той час, як страшний звір радянської системи з усіх сил намагається вполювати такого «цінного екземпляра», Многогрішний, полюючи на тигрів, складає план іншого полювання — битви із системою. На вузькій стежині відбувається двобій Многогрішного й Медвина: національного космосу українця й тоталітарного радянського. М. Жулинський писав: «Григорій Многогрішний перемагає. Передусім тому, що не визнає себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати, співпереживати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик страшній системі й вистояти». Розв’язання конфлікту дозволяє збагнути, хто звір у цьому творі насправді.