— І ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
— А ловила.
— Тенетами б то?
— Та ні ж, руками...
— Сама?
— Ні, вчотирьох — з батьком, з Грицьком та з Миколою.
— І як?
— Піймали, як бачиш...
Григорій ніяк не міг приховати свого здивування перед неймовірним, але ж, далебі, незаперечним фактом. Отака-о дівчина і отакі-о діла! Що вона правду говорить, це без сумніву, але це не містилось у голові. Або ж тут кішки ці домашні, або тут люди незвичайні.
— Так як ви їх ловите?
— А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько візьмуть і тебе, тоді я й подивлюся, який ти герой і чи не покличеш ти на поміч... — І по хвилині журно: — Торік брат загинув на такім ділі... Микола... Орел був.
— То навіщо ж ви їх чіпаєте, хай їм чорт?
— От... Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! І як же інакше?! Тут всюди однаково чигає смерть. Навіть на печі. То ж виходь перший. «Бог не без милості, козак не без щастя», — казав наш дідусь, а ми його онуки.
Ось вона, козача кров! І ось вона — найвищий вияв не тільки жінки, а й взагалі людини його крові. Така юна й квітуча — і така сувора, гартована і гонориста. Та він думав одне, милувався нею з дивним почуттям, а язик вимовляв інше, дражнив, либонь, як звик дражнити дівчат, та й охота погомоніти з цим дивом.
— А навіщо ж так важити життям? Ви б сіяли хліб, годували свиней, курчат. Адже сіють інші.
— А сіють... А сіяти — то не ризикувати хіба? Сіють, але з одного хліба не проживеш, тож і ті, що сіють, мусять ще й промишляти. Ми ж хліба не сіємо зовсім, лише овес та гречку для коней. Хліб вродить чи ні, а звіра в нетрях повно, навіть «свиней та курчат». Ми так увесь вік промишляєм, бо так і вигідніше, та й цікавіше, та ще тепер. Але кішок оцих тільки ми ловимо. Та ще там одні. Інші бояться.
— Я думаю!..
Григорій дивився на дівчину і думав трохи не з острахом, пригадавши ведмедя: «Отак цюю красу звір розметає десь нагло...» Аж шкода було, а язик промовляв насмішкувато, як до малої:
— Десь тебе отака кішка з’їсть...
Дівчина, що до цього говорила щиро, враз насупилась, розгнівалась. Замкнула вуста і так глянула — стрельнула очима. Аж шпигнула наче. Чуйна збіса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон зверхності. Це-бо було горде створіння. Як той дикий кінь, що ладен забити на смерть того, хто посміє доторкнутись до нього рукою.
Насупилась. Але нічого не сказала. Чемність для неї така ж вроджена риса, як і краса. Мовчки взяла ведмежа і зсадила додолу. Потім забрала світлини, а збираючи, промовила по довгій паузі, незадоволена з себе, ніби з каяттям:
— Отак... Я сьогодні набалакалась, аж язик мені спух з незвички. Ніколи так багато не говорила...
— А чи не пора вже обідати? — почулось з другої половини хати.
— Пора! Пора, мамо!
І суворість дівчині мов вітром здмухнуло. Безтурботна, моторна, схопила картки.
— Давно пора!.. Ой час і пора... Буде мене мати бити...
Приспівуючи насмішкувато, розвішала картки на стіні і подалась на другу половину, до хатини.
По хвилі двері широко відчинились. Тримаючи перед собою табурет з наставленими тарілками і незмінною червоною чарочкою, увійшла мати й поставила табурет перед ліжком.
— Їж на здоров’я, синку!
— Спасибі, мамо...
— Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть наші солі, та поїдете на промисел. На тій Україні такого не бува, як у нас.
Зраділе ведмежа, вхопившись зубами за пілку спідниці, сіпало її з радісним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, і теж просило їсти.
Бабуся його любила і мизила, як дитину.
Перед хатою цвітуть гвоздики. Насаджені дбайливою дівочою рукою, вони змагаються з пишними тубільними саранками — червоними, жовтими, фіалковими, що розбіглися ген скрізь по схилу до річки і аж у ліс і перегукуються пишними кольорами серед безлічі інших квітів у морі яскравої зелені, буйної і соковитої. Великими суцільними масивами рожевіє плакун. А з-за хати повиходили черемхи, — повтікали з тайги і стоять, як дівчата, запишались заквітчані. Стережуть невеличкий город і пасіку — десятків зо два вуликів.
Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квіти. Всюди квіти, на землі і вгорі. І всюди є діло для робочих, золотих працівничок, для цих сонячних комах. І над річкою он цвітуть черемхи, видивляються у бистру воду, слухають, як булькає вода по камінцях. Це там, унизу.
Перед хатою плай. Двір не двір — вибитий плай. Не обгороджений ніяким тином і без ніяких воріт. Бо тут усе це двір і все це господа — всі ці нетрі, що розіллялись навколо ген сизого високого пасма гір, яке обійшло здалеку хату дугою.