Але й білкувавши й іншого звіра здобувавши, вони все чекали на момент — на справжнє полювання, на путнє, на те, що стрясає всіма нервами, але й дає великий заробіток.
Відполювавши ходову вивірку, повернулись і кинули жереб, куди кому йти на місцеву та й на іншого звіра, — чи батькові з Наталкою на Голубу, а Грицькові з Григорієм на Бікін та Іман, чи навпаки. Хлопцям випало на Бікін та Іман.
З морозами та снігами і мисливці вбралися у нові шати. Уже не взували ічагів, а взували унти «половинчаті», а зверху ремузи — шкіряні холоші, напущені на унти і підперезані пасом, щоб не набивався в унти сніг. Поза тим одяг у них був майже літній, бо у важкій одежі по нетрях не ходитимеш, зіпрієш, хоч би й на п’ятидесятиступневому морозі. Лише возили з собою козляки, про всяк випадок: як де зупинятись ночувати — то одягати.
Григорій у мисливстві намагався забути про все — про свою дурну долю, про невідоме майбутнє; намагався не дивитися вперед, забувши про весь світ. Хай, все одно там нічого не видно. Ліпше не думати, жити, поки можна, дихати, дивитись на сонце, що сліпило геть, сяючи та мерехтячи в снігах, підставляти груди під вітер, слухати, як шумлять кедри верховіттям... Часто, заслухавшись того шепоту, тієї казки зимової та замилувавшись вивіркою, забував навіть, що йому саме в неї, в ту вивірку, треба стріляти. Вивірка з того мала користь — рятувалась від смерті.
Хлопцям у мисливстві спершу велось кепсько. Було багато снігу. І хоч на кедрах та ліщині було сила горіха, проте вивірки місцевої було мало. Ходова ж, пройшовши, не тільки не затрималась, а й потягла з собою десь навіть місцеву. Колонок зійшов десь з осені ще — в нетрях було мало миші, тож пішов десь на рівнину за нею. Де-не-де трапиться слідок — ніби хто потикав трьома пальцями, складеними пучкою, — ланцюжок на снігу — то нишпорив колонок. І то понад джерелами, де менше снігу. Але даремно старався з усіх сил Рушай відшукати його, — колонок гулькне під сніг і там ходить собі по дуплянках та по камінних розсипах.
На Імані хлопці попідіймали — тобто настановили — всі ті самолови, що заготовили були з літа, і з тим пішли на Бікін, назад. Там — ліпше.
Старий Сірко з Наталкою повернули на Бікін теж. Воно на Голубій було й нічого, та Наталка в одну душу — на Бікін та й на Бікін. І сниться їй той Бікін. Там, мовляв, ліпше. На Голубій вони трохи пополохали вепрів та закапканили три рисі. А одну Наталка піймала живцем.
Довго гнала вона її «взрячку» по снігу. Цілий день. Оце зажене на дерево, відійде і чекає, поки вона знову зстрибне на сніг, а тоді знову за нею... Поки не втомила остаточно. А далі навернула її на широку падь, дала їй вибігти на чисте, та як припустилась слідком на лижвах, мов вітер. Не в спромозі втекти уже, — рись перекинулась на спину черевом вгору, випустила пазурі і зайняла так оборону. Наталка швидко скинула лижву з правої ноги і спокійно поставила ногу рисі на живіт. Нога взута в дебелий унт, а в середині ще й товста козуляча панчоха. Рись вхопилась мертвим похватом за унт, вгородила в лосину шкіру пазурі та так і заклякла, не випускала. Ба, вона хоч і хотіла б випустити, то вже не змогла б. Ноги зімкнуто корчем од страху і люті, а пазурі в’їлись в шкіру, і їх годі вже було визволити так просто.
Та з тою риссю не повелося. Коли Наталка вже на таборі скидала унт разом з риссю, тая вража кішка хапнула її пащекою за ногу. Прокусити — не прокусила шкіряну панчоху, але Наталка скрикнула від несподіванки. Налетів Заливай, як демон, і без ніякого попереднього слідства просто задавив тую рись, та й уже. Наталка і не шкодувала. Взагалі її щось нічого не цікавило, її тягло на Бікін.
А на Бікіні знайшли своїх, що вже були тут. Тут вони й полювали гуртом.
Було багато страшного. Було багато веселого. Було багато радості й сміху... Але хто про це знає! Наталка бавилась, як мала. Там, де треба було серйозності, вона дуріла. Псувала іноді полювання, але нітрохи тим не журилась. Вона була навіть смілива, як дитина, бо їй, либонь, невідоме було почуття страху. Лише Григорія вона боялась. Та він з тим звикся. Він і з того вже радів, що вона тут.
Ніколи не забути йому одного епізоду з цих днів, що був у нього з нею, з цією дикункою, зв’язаний.
Ціною дружби. «Злодюжка»
Якось пішов він бідкувати з дубельтівкою. Далеко зайшов і ходив собі по кедрачах, задравши голову, непомітно заходив все далі й далі. Часто стояв і, замість стріляти, дивився, як вивірка порається з биркою... І згадував того бурундучка, що він його пограбував колись, як ще вперше опинився в тайзі. Як то він тепер поживає?.. А коли вже мав вертати, то було не рано, несподівано почув тріскотняву, якийсь підозрілий шелест. Глянув — на нього йшла ціла череда якихось тварин, нишпорила. Григорій хвилинку подумав, побачив височенний виворетень поблизу і вмить видряпався на нього. За хвилину те місце, де він щойно стояв, і навколо нього захопили вепри. Вони нишпорили під снігом, хрумкали, чавкотіли, розмелюючи щелепами кедрові бирки і вибираючи горіхи. До лиха їх! Тут були і невеликі підсвинки, і великі вепри. А один був здоровенний, як бугай, — ходив у центрі, а все менше сновигало навколо нього, він, як гора, межи всіх. Григорій збагнув, що це і є отой сікач — отаман вепрячий, що про них розповідають страшні речі. Тут лише він пошкодував, що опинився отак з дробовиком, а не з гвинтівкою. Стрельнути шротом — це тільки нашкодити. Вепр — не вивірка. А сікач, почувши людський дух, гуркав, злостився. Щетина на нім, як на їжакові, стоїть пилкою по хребті. Високий на ногах, грудастий, рилатий і сухозадий. Страшна потвора. Ікла підібгали верхню губу й стирчали, мов ножі. Стрелити, щоб розігнати, — не можна, бо сікача не злякаєш. Навпаки, він розлютиться, то певно геть увесь виворотень розтрясе. Шкоди ж йому від шроту — як від бузинової пукавки.