Пінкертони з ліхтариками нікого не зачепили в вагоні, лише світили всім мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, — шукали того, кого їм треба.
Коли ліхтарики пішли геть і щезли (десь полізли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засміявся в темноті, пошепотів з кимсь і сказав вголос, на весь вагон, зловісно та злорадно:
— Хай-но ми поміняємось ролями... Так я от тебе знайду! І в пеклі! В самого диявола на печі не сховаєшся — трам!-тарарам! — і заспівав безжурно по-одеському, на жидівський манер, з вихилясами та з викликом:
Хтось засміявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зітхнув:
— Біробіджан — сибірська Палестина, а ішачить там — все наш брат... Ех, ти-и!..
Поїзд котився в темряві, мов під водою. Хтось тужив. Хтось наспівував:
А дитина квилила, чіпляючись за життя. Як каганчик на вітрі змагаючись, — ось-ось погасне... Ось-ось...
Хтось маячив уві сні. Хтось помирав від спраги...
Велике переселення народів! І таке враження, ніби все це котиться десь у прірву.
На станції Красная Рєчка експрес зупинився, десь на грець його зна якій лінії, серед моря товарових вагонів, освітлених відблисками деяких ліхтариків...
Назустріч підкотився інший ешелон і став поруч. У Григорія серце задрижало: крізь заґратовані віконечка дивились бліді обличчя, поприлипавши до ґрат... Етап!!!
З другого боку експресу стояв такий же етап, лише в другий бік. На гальмових площадках маячіли патрулі з тригранними багнетами. Хтось гукав зліва через експрес до другого етапу:
— Здорово, земляки!.. — і сміявся шибеничним сміхом. — Куди Бог несе?!.
— В «Дальлаг», а вас?
— В «Сєвлаг»!.. Ха-ха-ха!
Люди висовували руки і махали один одному і сміялись. Що їм ще лишилось, як не сміятись?!?
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. Один етап ішов на схід, другий на захід, а посередині — ще один етап, тільки без конвоя.
— Глянь, глянь... Наші! — прошепотів хтось гаряче в вагоні експресу, припадаючи до вікна. — І по той бік, і по цей бік!..
— Ото тутешні, — бурчав той, що співав «Джанкоя». — Скрипникові вчителі, та партєйці, та куркулі — все наш брат, «враг народа»! Ті, що колись українізацію тут робили, і інші «враги».
Люди в експресі повідтуляли ганчір’я в повидушуваних вікнах і ловили слова, згуки, дивились на притиснені до ґрат обличчя.
— Боже-Боже! — побивалась якась жінка. — І що воно в світі робиться?!. І де те людське пристановище наше? Га?!
А земляки махали один одному руками з заґратованих віконечок, втискали в ґрати білі як смерть обличчя і пряли очима... І сміялись... Сміялись беззвучним мефістофельським сміхом.
Це тривало якусь коротку мить. І щезло, як марево, як нічне хворе маячіння. А здавалось, ніби це тривало вічність і триває й досі.
Вже ешелони розійшлись, а той беззвучний мефістофельський сміх стояв, як привид у фантазії вимученої, невиспаної людини, як мара в чорній безодні ночі.
Хтось з’їхав з глузду в цій країні. З одного кінця землі гнав етапи в другий, а їм назустріч гнав такі ж етапи. І нема їм кінця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичніший експрес, ні — ковчег горя, проклять і сліз материнських.
Змазчики перестукували букси, лаючись на чім світ на лютім морозі. Чи то вистукували колеса, ляскотіли буфери і чиргикали та скиглили гальма?..
Вимучені люди вже спали, похилившись одне на одного. Експрес стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревів до них із скреготом, — та вже не в силі був їх розбудити.
Лише ячіло мале дитя. Ячіло тихенько, безпомічно, безнадійно вже...
Та не спав ще Григорій — думав свою понуру думу, притримуючи на плечі Грицеву голову.
Надворі помалу сіріло.
Хабаровськ
Смішні й печальні походеньки
Туман стояв од морозу. Туман дрібнюсіньких блискучих пилинок іскрився на вранішньому сонці.