Выбрать главу

П’ятдесятиступневий мороз біг шпарко по пішохо­дах, по вулицях і рипів-дзвенів, заливався на всі голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи.

Місто, розташоване на сопках і в долинах, хукало, ту­потіло, хлопало рукавицями і волохатими од інею віями.

Згромаджені на горбах будинки середмістя, піднося­чись з лискучого туману, як з моря, димили з усіх ди­марів, хукали в небо. Гейби величезне товпище паропла­вів — кораблів фантастичного флоту — згромадились в порту і розпалювали печі, готуючись до вимаршу в неві­домі рейси. А чи згубили маршрути, збились в тумані і, згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, і дим­лять, і хукають в небо. Ні, пливуть, пливуть!.. Похилені стовпи диму злягли в один бік — цілий ліс рухливих димових стовпів, — пливуть!..

І так само диміли коні, люди, пси, випускаючи клубки білої пари, що тут же на них осідала інеєм. Ди­міло все. І рипіло, чиргикало, квапилось.

Хабаровськ — столиця цілого Далекосхідного краю, цього химерного Ельдорадо.

Хлопці вийшли на головну вулицю, що звалась Карла Маркса. Пішоходами бігли, поховавши носи в ковніри й натикаючись одне на одного, аборигени столиці — службовці, робітники, військові, — росіяни, українці, китайці, корейці... Військові з течками і цивільні з вій­ськовими планшетками та шкіряними військовими сум­ками через плече...

Дудніли авто, ляскаючи ланцюгами, і тут же їхали нарти, запряжені північними оленями, — то десь при­їхали гольди до столиці. Рогаті миршаві олені й гостро­вухі миршаві пси та екзотично вбрані низенькі гольдячки, що сиділи на нартах, привертали увагу хабаровців. Люди товпились, розглядаючи диво. Бо не бачили. Бо, за статистикою цієї столиці, в ній дуже мало старожильців, а все — рухливе населення, постійно змінне. Воно рухається так, як вода в Амурі: припливає і одпливає — не затримується. Приїздить добровільно і з примусу — за партійними та профспілчанськими зобов’язаннями — і, не витримавши умов суворого краю, утікає геть, ризи­куючи з усіх пільг та вигод, передбачених КЗОТом. Поурядує трохи, отак хапне екзотики і втікає назад, розпо­відати там, вдома, «у самовара», як пікантний додаток до тії ідилії всесоюзного міщанства, — дива про химер­ний край, про чудеса найчудесніші.

Олені апатично тягли нарти, а разом з ними і юрбу роззяв.

У перехожих, що десь поспішали, майже в кожного течка і спеціально приладновані бляшані банячки на обід. Недарма про це місто загадують загадку: «Три го­ри, три діри і сто тисяч каструль та портфелів — що то буде? Хабаровськ!»

Проте Григорієві це місто сподобалось — воно дуже нагадувало Київ. Скований кригою і вкритий криговими торосами, широченний Амур огинав його внизу попри гору. Від Амуру починалася широка головна вулиця, обставлена модерними будинками. Вона була коротка, але європейська. Замалим не Хрещатик. Деякі будинки були дуже гарні, п’яти-шестиповерхові і модерної архі­тектури. Низка будівель саме будувалась — стояли високі риштовання, що ось-ось розпадуться, розлущаться, і з них, як з горіха, вилупляться імпозантні споруди. Вже з самих риштовань пробивався претензійний розмах бу­дівничого, що замірився на високу скалу.

В місті була, либонь, житлова криза, — на руїнах колишньої церкви стояли величезні брезентові намети, мов колосальні киргизькі юрти, і там жили якісь люди; це там, зразу біля Амуру, і це на 50-ступневому морозі...

Хлопці оглядали розкішні вітрини гастроному з усі­ма шедеврами всесоюзного Нархарчопрому: вином, кон­сервами, шинкою, ковбасами, шоколадою, цукерками в станіолі і без станіолю. Оглядали вітрини крамниці «Динамо» — спортивного товариства — з усім причан­даллям для фізкультури і спорту та для полювання, — прекрасні новенькі дубельтівки, гільзи всіх калібрів, набійниці, біноклі і всяке начиння мисливське — від барклаїв до обжимок включно. Все для полювання! Так ніби тут мали екіпіруватися всі оті аматори екзотики — но­вітні Пржевальські та Міклухи-Маклаї в дешевому ма­совому виданні, як ширпотреб.

У крамниці «Госспірту» був викладений з пляшок портрет Леніна в однім вікні, а в другім — Карла Марк­са. Григорій засміявся:

— І досі не знав, що то були такі пияки! Воістину буйний є і творчий той геній будівничих соціалізму, і не знає меж, і ні перед чим не зупиняється!

Так вони знічев’я оглядали місто, шукаючи те, що їм треба. Найперше їм потрібен був пункт «Дальзаготхутро». Але вони не квапились, бо було ще рано. Йшли собі і роздивлялись... А юрба оглядала їх.

Відколи вони з’явилися на центральній вулиці, екзо­тичні олені з гольдячками потерпіли поразку, зблід­ли, — їх побили два тури, що ачей прийшли десь з того голубого Хехциру, що височів так романтично на обрію, що про нього розповідають легенди в Хабаровську і що на нім ніхто з хабаровців так і не бував. Особливо верті­ли головами дівчата і старші панни. Деякі навіть зачі­пали їх, ідучи назустріч а чи минаючи, — та скалила око, а інша говорила зумисне голосно подрузі якісь дур­ниці на їхню адресу і сміялась.