Так повчаючи, Потаюк, написав заяву.
— Ось це віддасте там. Кімната 133, другий поверх. Йти отак і отак. Та дивись там... (пауза). Потім зайдете до мене. А ні — перекажеш батькові привіт і... хай пильнується. Ех... — потер брови міцно, — дурний час! Чорт знає, що твориться. Ви там позвикали, як царі-господарі... Привіт Наталії-каналії. Скажеш, приїду свататись...
Пожартував. Потис руки, подивившись пильно Григорієві у вічі. Григорій витримав погляд і посміхнувся. Потаюк теж посміхнувся.
«Прекрасний хлопець! — майнула Григорієві думка. — Боже! Теж мечеться людина...» — але не пустив і пари з уст. А Потаюк потер чоло, щось хотів спитати та й махнув рукою:
— Ну то й паняйте...
Хлопці пішли. Пішли до НКВД.
Григорій ступав поруч з Грицем, рішений на зухвалий вибрик — на дерзку візиту. Так. А що ж! Якийсь чортик підштрикував: «Ану ж! Та що там! Подумаєш... Чхать!!.»
НКВД містилося у величезному новозбудованому будинку на розі вулиці Калініна. Він огинав той ріг півколом і височів шістьма поверхами, ще не облицьований, червоний, але вже урядуючий.
Біля входу, підпертого могутніми колонами, стояли вартові, як ідоли, — в довгих шинелях, а назверх кожухи, тримаючи гвинтівки з примкнутими багнетами навскоси, — зовсім так, як на малюнках, що мали ілюструвати могутність першої в світі країни диктатури пролетаріату.
Григорій піднявся з Грицем сходами до вестибюлю. Ішов урочисто і воднораз зневажливо, замітаючи слід дохою, як катерининська дама шлейфом.
Так пройшли повз вартових, що стояли закам’янілі, як втілення могутності, таємничості і караючої невблаганності так званої «революційної законності».
У вестибюлі Гриць зупинився, взяв Григорія за петельки і притяг до себе. Цей тайожник, цей примітивний і простолінійний хлопчина був чуткий, як вовк, як дикий, гордий, свободолюбивий горал. Подивився мерехтливими очима у саму душу і — відштовхнув: «Іди геть! Чекай на вулиці».
«Чортів Гриць!..» — Григорій не був ані слабовольний, ані забобонний, — він не вірив ні в чорта, ні в диявола. Але, вирісши серед природи, він вірив у інтуїцію, у незбагненне відчуття, у вовчий інстинкт.
Постояв хвилинку. Подивився, як Гриць підіймався сходами вгору, і перемагаючи хворобливо-упертий потяг піти слідом, піти побавитись, підкорився отому товариському, лагідному, але категоричному: «Іди геть!»
Помалу повернув і вийшов. Пройшов сходами, замітаючи дохою слід, минув вартових і вийшов на вулицю.
Минуло з півгодини... Минула година... Опанував неспокій. Він крутився на розі й зрозумів, як то недоречно і що це може скінчитись дуже зле — крутитись на розі насупроти НКВД. Ну, знаєте! Ліпше було йти нагору. Він повертається, іде до східців і починає підійматися...
Але тут вийшов Гриць. Чіпляючи за плече рюкзак, підморгнув: «Пішли!» — і попростував собі, ніби й незнайомий.
«Чортів Гриць! Хто б подумав, що в такім наївнім, дикім хлопчиську стільки змислу й такту? Мисливець! Справжній мисливець!»
А Гриць справді почувався, як мисливець, нашорошений близькістю хижого звіра, — ходив по грані між звичайним і небезпечним, ходив, як на ризикованім полюванні, обачливо, хитро... Тигролов!
Хитро заскаливши око і посміхаючись, пройшов мимо, лише кинув на ходу: «Іди збоку. За мною».
Так вони пройшли квартал. Завернули направо. Потім наліво. І завернули в охотінспекцію.
Тут Гриць поклав заяву на стіл і відсапнувся:
— Ху-у!.. Відмовили. От.
— Так... — навіть не здивувався Потаюк. — Ну, і?
— І відмовили. Кажуть: «Не треба! Навіщо?! Полюйте так...»
Потаюк помовчав, поводив нахмуреними бровами з-під кубанки і враз засміявся іронічно. А далі зайшовся сміхом весело, та:
— Слухай, Грицю... А це хто з тобою?
— Та це ж свояк один тут! Привіз я йому доху й унти. Свій!
— Добре, — й одверто посміхнувся до Григорія. — Так не дають, кажеш?
— А не дають.
— Кажуть, не треба? — заскалив око.
— Авжеж...
— Ну і чорт з ними, з дураками! Подумаєш! Не мені вас з батьком учити. Ясно?.. Привіт всім. Приготуйтесь добре до пантовки в цім літі, приїду комарі годувати.
Все.
Всі справи вирішено.
Попрощавшись і подякувавши за приязнь та перепросивши за клопіт, хлопці пішли.
Ось так вони покінчили всі справи і тільки тепер згадали, що їм хочеться їсти. Де б його пообідати? Мають вони повну торбу грошей, маючи і харчі в рюкзаку, але хочеться чогось гарячого. Хотілося поїсти якось так, особливо смачно і особливо гарно, — не звичайно поїсти, а по-столичному, по-культурному. Хіба ж марно вони так здалека мандрували сюди?!